РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Так, — сказав дідусь. — Зрозуміло. Костя — математик, я — музикант… Але, люба Лідіє Анатолівно, мені не дуже… мене трохи… ваш підхід до справи. Що таке «музичні здібності»? Як ви думаєте їх вимірювати?

— Але ж ви не приймаєте до консерваторії абикого, — сказала Лідка і здивовано відзначила докір у власному голосі. — Є ж якісь критерії, чи не так?

— Є, — дідусь кивнув. — Але вступати до консерваторії приходять підготовані абітурієнти. Про яких точно відомо, що певні дані в них, так би мовити, присутні… А якщо ви почнете вимірювати здібності до музики у будівельників, скажімо, чи водіїв, чи військових… у людей, що ні разу в житті не бачили нотного запису… Критерії?

— Невже немає? — спитала Лідка недовірливо. — Слух, ритм, музична пам’ять…

Дідусь зітхнув:

— Я, Лідонько, бачив абітурієнтів з абсолютним слухом і відчуттям ритму… геть позбавлених того, що називається музикальністю. Що, як ви правильно відзначили, закладено на генетичному рівні й передається у спадок. Отож…

— Не може бути, — трохи забувшись, вимовила Лідка.

Дідусь знову зітхнув:

— Лідіє Анатолівно… У вас цікавий проект… Я спробую допомогти вам чим зможу. Але — це не так просто, я хотів би, щоб ви розуміли…

Лідка мовчала.

Саме сьогодні вона з піною на губах доводила членам міжнародної комісії, що поняття «здібності до музики» добре піддається точному математичному аналізу.

Зима минула як один день — правда, день важкий, довгий і одноманітний. Зима самовільно захопила майже весь березень — зате в кінці квітня прийшло літо, раптове, як вибух.

— Лідіє Анатолівно!

Вона озирнулась.

Від облізлої стіни Академії відділився незнайомий Лідці чоловік. Молодий на виду, в світлому плащі до п’ят; ступив уперед, очевидно збираючись завести розмову, та затримався, бо тротуаром прямувала, галасуючи, колона діток із дитячого садка, і попереду крокувала пишногруда вихователька з червоним прапорцем у руках.

Незнайомця відрізали від Лідки — ніби між ними пролягла раптом залізнична магістраль, по якій проходив потяг. Потяг рухався навмисне повільно — тупаючи черевиками по оновленому асфальту, сміючись, горлаючи, розмахуючи руками. А по той бік колії метушився, намагаючись привернути до себе Лідчину увагу, незнайомець у світлому плащі.

Лідка зупинилась.

Колона нарешті кінчилась; останнім вагоном поїзда, що віддалявся, пропливла друга вихователька, теж із прапорцем та значно менш пишна.

— Лідіє Анатолівно, я навмисне чекав. Мені порекомендував звернутися до вас Сисоєв Олег Володимирович…

Лідка напружила пам’ять, та жодного Олега Володимировича не знайшла. У всякому разі, серед оперативних спогадів.