РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— А мій син чудово співав, — замислено перебила його академічна секретарка. І сумно усміхнулась: — Але завжди трошки фальшував.

«Музика не є ні матерією, ні живим тілом, ні психікою, і взагалі вона не є жодною річчю чи сукупністю речей… Музичне буття тією самою мірою нізвідки не виводиться, як і взагалі буття розуму…»

Сльозились запалені очі. Праворуч громадились уже прочитані монографії, ліворуч — призначені до прочитання.

«Музика є… таким самим непорушно-ідеальним, завершено-оформленим, зрозумілим і простим, як будь-яка найпростіша аксіома чи теорема математики… і щоб музично зрозуміти музичний твір, мені не треба ніякої фізики, ніякої фізіології, ніякої психології, ніякої метафізики, а потрібна лише сама музика, й більше нічого…»

Лідка схилила голову на стіл. Костя, що сидів за обчислювалкою, стурбовано насупив брови:

— Лідіє Анатолівно! Вам погано?

— Нічого-нічого, — пробурмотіла Лідка з кривою посмішкою. — Ти працюй, працюй…

Звичайне недосипання. Накопичене за ці важкі довгі місяці.

Міська філармонія відкрила сезон у кінці жовтня. Перший сезон на шостому році циклу! Притому, що зазвичай філармонія й театри відновлювалися на другий, у гіршому разі на третій рік.

Чутки ходили найпохмуріші, за п’ять років багато хто повірив, що ні філармонія, ні театри, ні галереї, ні зоопарк, ні пасажирське судноплавство не відновляться взагалі. Так, кажуть, починається згасання цивілізації — великий апокаліпсис, після якого суспільство не встигає цілком отямитись. Проте — здається, минулось. Цього разу — минулось.

Відкриття сезону обернулося святом відродження.

На круглій площі перед будівлею з колонами варилось феєричне дійство. Юрба витріщалась на ряджених у старовинних костюмах із перуками, поглинала лимонад і тістечка, купувала повітряні кульки; на плечах у половини перехожих сиділи діти від трьох до пяти років. То був наче другий ярус свята, з окремими інтересами, своїм колом спілкування і своєрідною мовою.

Нечисленні власники квитків гордовито обходили натовп і потроху просочувались усередину. Концерт почався з півгодинним запізненням; Лідка сиділа на балконі, збоку, ледь не над головами оркестрантів. Перша частина змусила її нудьгувати, вивчати звички диригента і роздивлятися глядачів. Зате друга частина несподівано захопила її, і, виходячи з зали, вона відчувала щось на зразок легкої ейфорії.

Вона взяла свій плащ у гардеробі. Обійшла довкола будівлі, постояла біля службового входу; святкове дійство на площі йшло своїм ходом, хіба що дітей майже не було. Уже по дев’ятій.

Вона дочекалась, поки годинник на вежі покаже дев’яту тридцять, і ввійшла в скляні двері службового входу.

…Цей худорлявий дідусь належав до старшої групи свого покоління, отже, йому було вже шістдесят п’ять. Охайно зачесане сиве волосся, здається, навіть вкрите лаком. Концертний костюм. Сумні очі, що, мабуть, все розуміють.

— Тобто в принципі ви згодні консультувати нас, Ігоре Вікторовичу?

Дідусь звів брови:

— У принципі — так… Свого часу ми дуже дружили з Костиною мамою… Я, правда, не зовсім розумію, до чого тут Костя Воронов. Він наче закінчив політех?

— Ми формуємо групу фахівців, — пояснила Лідка терпляче. — Костя — математик, і, оскільки ми маємо справу зі складними мультифакторними системами…