РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Генна інженерія. Я запровадив цей термін. У «Втраченому ключі». Бачте, навіть якщо припустити, що ваша гіпотеза правдива й Ворота відбирають людей за якоюсь ознакою… Ознака має лежати глибоко під поверхнею. Глибоко в генах. І зовсім не факт, що ви простежите цю закономірність — вам не вистачить інструментів, технологій, адже генна зміна не обов’язково виявляється відразу, не обов’язково поєднується з якоюсь видимою ознакою на зразок ваших музичних здібностей…

— Вони не мої, — сказала Лідка механічно.

Її очі пробігали рядок за рядком, стовпчик за стовпчиком. Повертаючись назад, не бажаючи вірити написаному.

Дані, що їх добули та проаналізували різні експерти, не збігались. За одним і тим самим районом — Подільським — виходили абсолютно різні результати; за результатами роботи Кості Воронова виходило, що дев’яносто відсотків загиблого молодняку «не мали здібностей до музики». За звітом нової працівниці, професійного музикознавця, виходило, що лише п’ятдесят п’ять, і то — «достовірність багатьох даних викликає сумніви»…

Стовпчик імен (рік і цикл народження, рік і цикл смерті, джерело інформації, посилання на архів). Проти висновку — «музичних здібностей не мав» — червоним олівцем академічної пані: «Конкретні докази?».

Другий стовпчик, імена, рік і цикл народження (лише народження, слава Богу), номер музичної школи, ім’я педагога. Іншим почерком, незнайомим Лідці: «Виписка з характеристики… При вступі виявлено вроджені слух, ритм, музичну пам’ять. Оцінка на випускному іспиті — три… відсутня не лише працелюбність, але й здібності до музики…» «При вступі виявлено розвинені… оцінка на випускному іспиті — чотири… працелюбна, але музичні здібності середні…»

— Маячня, — сказала Лідка крізь зуби.

— Що? — спитав притихлий Великов.

— Слух, ритм, музична память… вроджені! Чому вони пишуть — «відсутні здібності»?

— Знавав я одного співака, — повідомив Великов, зітхнувши. — Ото вже був слух, пам’ять там і таке інше. І голос — як у пароплавної сирени… співав голосно і з почуттям. І правильно. Як робот… До речі, я задумав роман про перспективи роботехніки. Розказати?

— Помовчте, — відгукнулась Лідка стомлено.

— Ви не там шукаєте, — вкрадливо сказав Великов. — Ви намагаєтесь аналізувати якісь зовнішні ознаки, якісь ефемерні речі, які важко визначити. А треба б аналізувати на генетичному рівні.

Лідка підвела на нього важкий погляд.

— Так, — Великов зітхнув. — За сучасного стану науки це неможливо. Але циклів через п’ять, я вірю…

— Ідіть геть, — сказала Лідка.

Великов встав. Винувато почесав перенісся. Щось ніби вклонився, пішов до дверей; ніс у ніс зіткнувся з секретаркою Оленкою, яка була така збуджена, що навіть увійшла не постукавши:

— Лідіє Анатолівно! Телеграма з Європейської академії…

Не звертаючи уваги на притихлого Великова, Лідка взяла з її рук цупкий офіційний бланк.

Європейська академія від усього європейського серця вітала Лідію Анатолівну. Бо її гіпотезу опрацювала спеціальна група європейських експертів — і знайшла блискуче підтвердження.