РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Чотирилітки зайшлися сміхом. Старанна дівчинка Сашунька впала від сміху на килим і замолотила в повітрі ногами.

Лідка обережно причинила двері.

Останнім часом дикою популярністю користувались музичні заняття. Не минало тижня, щоб у якійсь газеті не виринула відповідна публікація; тон їх коливався від обережно-рекомендаційних дописів про користь музичної освіти до радісних вигуків: розкрито таємницю Воріт!

Якийсь час Лідка намагалась відстежити витік інформації. Але потім махнула рукою; зрештою, побічним результатом такого витоку може бути лише розквіт музичної педагогіки, а шкоди від цього не буде…

На дзвінки допитливих вона роздратовано відповідала, що чутки неправдиві, жодних результатів немає й жодні дослідження не проводяться. Їй не вірили.

«Сьогодні в садочку він узявся розповідати казку про те, як жила собі велика хата-мама і маленьке хатенятко-син. Що було далі, слухачі так і не дізнались. Видно, казка виявилася дуже сумною — бо оповідач розплакався раніше, ніж устиг перейти до викладу сюжету…

А вчора намалював на двох аркушиках однакові кривулі, але на першому малюнку був злий павук у павутинні, а на другому — добрий. У тому самому, вочевидь, павутинні, бо розрізнити, де який, абсолютно неможливо… Але ж він розрізняє! І ображається, коли я плутаю! Кінчилося тим, що він, зовсім як в анекдоті, злякався злого павука і сховався від нього в шафку для одягу…

Я дурепа. Мені здається, що він найталановитіший. Найгарніший. Що інші діти поруч із ним — віслючата поруч із левеням… Я розумію, мати має бути упередженою, але ж не настільки!»

(20 квітня. А. три роки).

Лідка нізащо в світі не взялась би за ці книжки, принаймні так їй здавалось. Та після відбою — діти вже півгодини дисципліновано сопіли, а Лідці ще зовсім не хотілося спати — виявилось, що жодних інших розваг, крім подарованих Великовим книжок, для неї немає.

Вона вийняла їх із торби — спершу щоб роздивитись і почудуватися винахідливості художника. Потім її очі зачепилися за перший абзац: «Це був маленький пікнік на березі, у скелях. Мені хотілося погодувати дальфіна з руки, і коли дорослі відвернулись, я поцупив із клейончастої скатертини шампур із недоїденим шашликом і, стрибаючи з каменя на камінь, поквапився до води…»

Лідка насупила брови. Звідкілясь потягло запахом шашлику; в диткомбінаті зазвичай не пахне шашликами. Тут пахне молоком, кашею, в крайньому разі морквяним пюре; запах виник у Лідчиній уяві, і не тому, що текст був якийсь дуже гарний. Ні, текст був звичайний, просто Лідці згадався епізод із власного дитинства, коли, помітивши з берега лискучі спини, вона вперше в житті наважилася подивитись на дальфінів зблизька. І — ото збіг! — це було саме під час квітневого пікніка, коли дорослі були захоплені процесом виготовлення шашликів, а Тимур і Яна, горді усвідомленням своєї дорослості, подавали шампури…

Непомітно для себе Лідка прочитала три розділи. Великов писав жваво і яскраво, але Лідка не могла позбутися відчуття, що це її напівусвідомлені думки та прагнення хтось підглянув, довів до логічного завершення й переніс у книжку. З ось такою жахливою обкладинкою. З ось такою банальною назвою. І автор її — базікало, водій молоковоза…

Згадка про молоко, що булькало в цистерні, відбила в Лідки бажання читати далі. Вона ще раз обійшла дітей, розгорнула свою розкладачку і вляглась.

Їй наснилася пустельна дорога, світлофори, що жовто мерехтіли на площі перед Солом’янським парком, чоловіки й жінки, що нерухомо стояли на мокрому асфальті, на бляклій «зебрі» переходу. Усі — без взуття, у шкарпетках. Якусь мить Лідка, завмерши, спостерігала; потім від рідкого натовпу відділився літній чоловік, у якому Лідка за кілька секунд упізнала постарілого підводника Сашу.

— Черевики спадають, — сказав Саша, ніяково позираючи на свої шкарпетки. — Якщо черевики спали — то всенародна прикмета така.

Жінка, що стояла поруч, утомлено кивнула; Лідка впізнала сусідку з будинку навпроти, яку давно, ще до апокаліпсису, збила машина на Солом’янській площі, просто на переході.

Решту вона не знала. І не стала роздивлятись; вирвалася зі сну титанічним зусиллям, ну просто як муха з варення.

Перевернулась на інший бік. Тричі пробурмотіла: «Куди ніч — туди й сон».

І справді, більше їй нічого не снилось.