РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Лідка вимучено усміхалась:

— Найімовірніше, Ворота не мають ніяких господарів, Костю. Не треба… спрощувати.

Оператори обчислювальної зали поглядали на них з осторогою та повагою. Лідчина картотека, перенесена на монітор, мала солідний та страшний вигляд. З екрана дивилися молоді обличчя людей, що так і не лишили нащадків. Відрубані гілочки; на кожного з них було досьє, більш чи менш товсте.

Належало визначити ознаку чи комплекс ознак, спільну для всіх, хто не дав потомства. Щось, що відрізняло і Лідчину сестру, і красиву дівчинку Віку, і нещасного сина академічної пані — від інших, тих, хто вижив.

Багато які геніальні ідеї на перший погляд здаються єрессю.

— Пісь-пісь, — печально розвівши руками, констатувала Юлечка. І самокритично додала: — Со-оромно.

Уночі Лідці знову наснився апокаліпсис. Тільки діти чомусь лишалися маленькими.

І Андрій.

Юрби дорослих текли вулицями, не слухаючи команд по радіо, не дивлячись під ноги.

— Пропустіть! Тут діти! Пропустіть!

Ніхто не чув.

Інстинкт самозбереження гнав їх, як стадо. Гнала сліпа віра у виняткову цінність власного життя.

— Пропустіть! Це ж ДІТИ!

Вона бігла, притискаючи до себе Андрія.

І так, на бігу — прокинулась.

Щасливі кури. Можуть накрити нащадків крилами, свято переконані, що вже під дахом із пір’я курчаті нічого не загрожує.

Дурні, щасливі кури.

Літо минуло без натяку на відпустку. Добре, що ясла й далі працювали і навіть вивозили дітлахів на пляж — тричі на тиждень.

— Лідіє Анатолівно, — сказав якось Костя, і щось у його голосі змусило Лідку здригнутись.

— Що?