РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— А хочеш… завтра покличемо в групу великого собаку?

Молодша вже мовчала, дивлячись на Лідку круглими блакитними очима. Старша хлипала.

— А хочеш подивитись, хто живе в умивальнику?..

Вона працювала тут уже півроку. Нічною нянею, з сьомої вечора до сьомої ранку. Щодня. За невеликі, але стабільні гроші.

Дворічний Андрій теж перебував тут, у ясельній групі. Вечори минали в турботах — зате день лишався вільним; тепер Лідка мала свій стіл в академії, письмовий стіл у вогкому й неопалюваному кабінеті. І допуск до обчислювальної зали.

Вона працювала.

Із десяти різноманітних математиків, з якими Лідка по черзі намагалася налагодити співпрацю, гарувати «за ідею» погодився один. Молодий хлопець двадцяти трьох років, випускник політехнічного інституту, Костя Воронов. Костя був другою після академічної пані людиною, яку Лідка — під страшну клятву про нерозголошення — утаємничила в свої плани.

Костя був чимось схожий на Максимова. Але тепер, коли минуло майже чотири роки, Лідка навчилася не брати таку схожість близько до серця.

Уже в перші дні спільної роботи Лідка переконалась, що в особі Кості доля подарувала їй одну з найщиріших, найширших своїх усмішок.

Костя ніби зійшов зі сторінок дитячого фантастичного роману — класичний учений-незграба, скромний геній, людина не від світу цього.

За час свого навчання в політеху він двічі висів на межі виключення. Уже отримавши диплом, він ніяк не міг улаштуватися на роботу: на час їхнього з Лідкою знайомства Костя обіймав почесну посаду нічного сторожа на якомусь дрібному складі.

Із п’ятнадцяти років він вигадував і розробляв якісь програми для обчислювалки, і одна з них якнайкраще підходила до завдань із мультифакторного аналізу. «Несіть усе, — сказав Костя Лідці. — Будь-яку інформацію. Аж до улюблених слівець-паразитів, аж до оцінок у табелі за перший клас. Власноручні автографи, дитячі малюнки, відбитки пальців. Усе, що роздобудете».

— …Пусти зайця-молодця та в Малії Ворітця, небо червониться, чорніє травиця, люта глефа на порозі, ой винось, зайчатко, нозі, лиско з мишкою, не гаймось — нумо швидше заховаймось…

Зосереджений Андрій (у свідоцтві про народження Лідка записала «Андрійович») сидів на килимі; перед ним купкою лежали тулуб пластмасової ляльки, окремо голова й чотири кінцівки. Лікарем буде, подумала Лідка без особливого ентузіазму.

…Початковим Лідчиним завданням було — довести, що Ворота є чинником цілеспрямованого відбору. А от за якою ознакою — гм, хотілося б з’ясувати.

Вона піднімала архіви РАГСів, соцстраху та ЦО. Її цікавили не всі загиблі під час евакуації, а лише ті з них, хто не пережив свого першого апокаліпсису. Люди молодшого покоління, що так і не лишили нащадків.

Таких, хоч як це дивно, було несподівано багато. Майже сорок відсотків від усіх загиблих — притому, що молодь і бігає швидше, і легше переносить фізичні навантаження. Іще сорок відсотків становили літні люди та старі, для яких апокаліпсис був третім-червертим. І близько двадцяти відсотків — усі інші.

Ночами Лідці снилось величезне дерево, з товстих чорних гілок якого лізли під сонце молоді пагони. І хтось із садовими ножицями охайно підрізав їх, надаючи вільному гіганту форми садового куща. Не просто стриженого, а стриженого вибагливо…

Кожна відстрижена гілочка — ім’я. Ось, наприклад, Сотова Яна Анатолівна, перший рік п’ятдесят третього циклу — двадцять перший рік п’ятдесят третього циклу. Або син академічної пані, Дорожко Віталій Миколайович, другий п’ятдесят четвертого — двадцять перший п’ятдесят четвертого. І таких карток — шухляда за шухлядою, полиця за полицею, ось уже кілька шафок назбиралось.

За кожною «відрізаною гілкою» вона збирала максимальну кількість даних. Колір очей, волосся, зріст, маса. Особливості характеру, нахили, успішність у школі. Даних не було, доводилось видряпувати їх буквально по крихті; доводилось розшукувати колишніх учителів, зустрічатися з ними під виглядом кореспондента (багато хто вірив) і розпитувати про загиблих школярів, ніби вони були живими.