РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— П’ять, — тихо відгукнулася жертва.

— Чудово, — вона кровожерливо посміхнулась. — За рівнем підготовки відмінника перевіримо загальний рівень підготовки класу… Прибрали всі підручники з парт. Відкрили зошити, написали «Самостійна робота». Ти, Максимов, на дошці, а ви всі в зошитах — будь ласка, визначення понять «питоме демографічне навантаження», «популяційний зсув» і «органічна межа витримуваності». Час — п’ять хвилин. Час пішов, я чекаю…

Схилились маківки. Почувся шелест перегортання сторінок. Один розумник — ага! — задумав покласти книжку собі на коліна; Лідка змусила його покласти на учительський стіл і книжку, і власний щоденник. Вийняла червону ручку й замислилась, який би для початку зробити запис, а тим часом блідий Максимов стукотів крейдою, вимальовуючи слова й формули, і правильно загалом малював, хоч сьогодні лише другий день навчання, а за літо зазвичай забувається будь-що…

Тим більше за ТАКЕ літо.

Лідка спохмурніла. Занесла червону ручку над «другим вересня» в щоденнику спійманого на гарячому хитруна і зрозуміла, що має дурнуватий вигляд. «Не готовий до уроку»? Невдалий запис, адже урок перший у навчальному році. «Не підкоряється колективу»? Звучить загрозливо, та зовсім безглуздо.

…Напередодні літніх канікул парламент відхилив черговий проект із дотацій для ЦО. То був черговий хід у тривалій війні Стужі та парламенту; депутат Верверов кричав із трибуни про організацію-п’явку, що вимагає нових і нових видатків, про непомірно роздуті цивільницькі штати, про нерозумні вимоги, соромливо прикриті турботою про майбутній апокаліпсис. Парламент погодився з Верверовим і, ляснувши ЦО по загребущих руках, розпустився на канікули — до осені.

Літо стояло недобре, дощове, гниле. Стояли порожніми міські пляжі; люди, що нудьгували у відпустках, одержали замість розваги низку моторошних, захопливих подій.

Стужа виступив по телебаченню, звинувативши корумпований парламент у зраді інтересів виборців. Депутати досі впевнені, що, обійшовши президентський указ, їм удасться евакуюватись у «домовлений час» разом із дітьми та сім’ями; ситі демагоги, вони свердлять дірку у дні спільного ковчега — Цивільної Оборони. (Ця фраза жваво нагадала Лідці Ігоря Рисюка. Здається, навіть у голосі генерала чулись рисюківські інтонації.)

Потім виступив генеральний прокурор. Проти Дмитра Олександровича Верверова було відкрито кримінальну справу за звинуваченням в організації вбивства Зарудного А. І. Значна частина інформації приховувалась «в інтересах слідства», але вже наступного ранку всі газети вийшли з найдокладнішими матеріалами за «справою Зарудного». Докази, більш чи менш переконливі, з’явились ніби зі сховку.

Лідка не витримала й зателефонувала Славкові. «Це неправда! — кричав у слухавку її колишній чоловік. — Це сфа… сфабрико… це провокація!»

Лідка розуміла його. Звісно, Славкові складно було в ТАКЕ повірити; сама вона не повірила того ранку, коли Рисюк повалив її на килим у їхній спільній спальні: «Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно…»

Протоколи допитів — колишні верверівські працівники кололись один за одним. Зовсім готове, аргументоване звинувачення. І — депутатська недоторканність Верверова, що засів на одній зі своїх приморських дач.

Лідка не спала три ночі підряд. Згадувала, як усміхався Дмитро Олександрович (вона бачилась із ним одного разу, коли Славкові з мамою повернули їхню квартиру), і як подавав руку, серед усіх і їй, Лідці, тоді ще дівчиськові. І вона згадала дотик цієї руки — прохолодний і сухий, і ніжну, як у жінки, шкіру.

Він?!

Вона казала собі, що і Стужа, і Рисюк легко можуть збрехати заради справи. Що їм треба втопити Верверова, і заради цього вони звинуватять його хоч у розведенні дальфінів, хоч в організації апокаліпсисів. Що всі ці бозна-звідки виниклі свідчення нічого не значать…

Казала — і не вірила сама собі.

Рисюк і Стужа давно знали, ХТО замовив Андрія. Ігор шукав і накопичував компромат, рив носом, як старанний кабан під дубом, і хтозна-яким чином добував докази. А роздобувши, беріг до моменту «ікс». Доки депутат Верверов їв, спав, говорив із трибуни, дарував дружині квіти…

Він, розуміла Лідка, і губи її самі собою висихали, тріскались, вкривалися шкірочкою. Тоді вона йшла у ванну, вмивалась і довго мила руки, намагаючись відшкребти з правої долоні відчуття потиску руки майже двадцятирічної давнини.

Тим часом розгнівана громадськість, яку спритно підігрівали, зажадала арешту Верверова. Стужа звернувся до парламенту з вимогою про позбавлення злочинця депутатської недоторканності.

Злочинців називає лише суд, бевкнула незалежна газетка, й відразу ж її закрила пожежна інспекція. Подальші події уклались у кілька днів.