Розділ «Гард»

Тарас Мончин прокинувся о шостій. Він звик до раннього підйому. Хутко підвівся. Стара звичка солдата миттєво підхоплюватися на рівні ноги не дозволила поніжитися в ліжку «ще п'ять хвилин» — так частенько колись бурмотіла сонна дружина, якщо їй доводилося рано вставати.

Ось уже майже рік, як жінка пішла від нього. Тарас встиг із цим змиритися, хоча досі зберіг деякі звички з подружнього минулого. Все ж вісім років спільного проживання не минули даремно. Наприклад, чоловік досі не вмикав світла, коли вставав з ліжка. Він мовби боявся розбудити ту, якої вже не було поруч.

Колишня залишила йому прощального листа, який випік у ньому щось важливе. Зблякли кольори світу, кудись заподілася радість. Кілька перших місяців після втечі Юлі Тарас ховав біль, образу, обурення за скам'янілою маскою, на яку перетворилося його обличчя. Чомусь найбільше пекло, що Юля, прощаючись назавжди, жодного разу не назвала його по імені... Відрізала. Як пухлину. Як щось смертельно небезпечне, котре настільки ненавидять і бояться, що навіть не називають... Тарас стільки разів перечитував її листа, що мимоволі вивчив його напам'ять. Кожну крапку і кому.

Чоловіче!

Ти здивуєшся, отримавши листа від мене. Але я не можу і не хочу з тобою говорити! Тому вирішила написати.

Я йду від тебе. Це не спонтанне рішення. Минуло півроку відтоді, як я вперше подумала, що хочу піти. Тоді мені було так зле. Постійно невдачі переслідували. Жодної моєї роботи не купили за цілісінький рік... Руки не годні були втримати пензля — такий депресняк накотив... А тебе поруч не було. Як завжди. Ти поїхав охороняти важливого клієнта, залишивши мене без підтримки. Знаєш? Ні, ясно, що не знаєш! А я мало не стрибнула з даху. Встояла на краєчку якимось дивом. І зрозуміла, що треба йти не з життя, а від тебе.

То були важких шість місяців... Навіть не зумію розказати, як вимучує агонія кохання... Але тобі це не дуже цікаво знати. Більше, мабуть, хвилюють причини. Відразу скажу, що у мене не було і нема нікого на стороні. На чоловіків дивитися з думкою про якісь амурні стосунки не можу і, певно, не зможу взагалі Краще бути самотньою!

Про причини... Їх кілька, так відразу і не знаю, з чого почати. Ну... з найголовнішої, певно. Наше кохання перетворилося на симбіоз при тому, що мені у цьому співжитті було зовсім некомфортно. Бо я стала твоїм зручним додатком: безвідмовними вухами, в які можна вихлюпнути невдоволення, події дня та що тобі завгодно, зрештою; такою собі служницею «нагодуй-подай мені кави-помий посуд»; діркою, в котру можна злити сексуальну напругу! Всім, чим ти бажав. Натомість усередині росло і знищувало мене невдоволення життям, котре не належало й зовсім не подобалося мені. Твої, часто страхітливо нудні, описи справ на службі, а потім у «Гардіані», я терпляче вислуховувала. Але не могла розраховувати на твої вуха і співчуття, тому що найчастіше тебе просто не було поруч.

Та найгірше те, що нічого не змінювалося, якщо навіть ти з'являвся біля мене. Ти не вмієш слухати, співчувати, жаліти. Я носила в собі свої проблеми і не звірялася тобі. Бо виставки, мої роботи, страхи, успіхи та невдачі тебе ніколи не цікавили... Коли я намагалася поділитися з тобою, ти дратувався, дивувався, зневажливо відмахувався, як від дрібниць, дурниць, котрі не порівняні з твоїми глобальними клопотами — це так дошкульно відчутно.

Я закрилася. Наглухо. І не виповзала зі своєї мушлі. А якій людині не хочеться відчувати, що її інтереси поважають, підтримують? Але тоді я вже добре знала, що ніколи не дочекаюся нічого подібного, бо коханою тобі не була. До речі, про широкі жести і кохання. Я ж сумнівалася, шукаючи приводів, щоб не вбивати свого кохання до тебе і залишатися поруч. Але знаходила все частіше інше.

Ти хотів подарувати мені ту крихітну майстерню? Ох... Мій куточок, нічий більше! Не наша квартира, де ти заходив у непідходящий момент і щось запитував! Або вів черговий безкінечний монолог, не помічаючи, що збиваєш мене, не даєш працювати! Або недолуго жартував: «Що ти малюєш? Знову не можеш знайти потрібного відтінку? Та то дрібниці, все й так гарно!» Цей твій поблажливий тон...

Чоловіче, тобі треба було подарувати мені ту майстерню. Почепити на двері подарункову стрічечку і підвести мене, щоб показати презент. Не оригінально? Зате дієво-доказово-ефективно. Коли кохають, то роблять широкі жести — це просто рветься з душі само собою. А ти... натомість купив собі нового мобілета. Ще й мимохідь зауважив, що я невдовзі зможу й сама придбати собі ту майстерню, бо мої картини почали продаватися. «Подарунок за власний рахунок!» — всередині щось зло, просто дико розреготалося наді мною. Практичний ти чоловік. Тоді й зникли сумніви, котрі мучили мене. Надія, що ти кохаєш мене, остаточно вмерла. Я не наївна. Розумію: геть по-дурному сподіватися, що нелюбій жінці хочеться покласти до ніг чудовий подарунок, від якого спалахнуть її очі. І ти мав рацію! Я куплю майстерню самотужки. Вже й підшукала варіант.

А, зрештою, зовсім немудро вважати, що кохання можна якось випарувати і прив'язати. Воно — пташка, яка літає, де хоче. В мене вже нема претензій до тебе, бо за що гніватися? Що ти не вмів кохати? А що ж тут поробиш... Не вийде покохати за бажанням.

Твоя робота. Ще один цвяху труну нашого шлюбу. Ти думаєш, що знаєш моє ставлення до твоїх відряджень? Ні! Ти навіть не уявляєш сили моєї ненависті до безглуздої маханини кулаками, до зброї, до всього, що з цим пов'язане. Щоправда, тебе не сильно хвилював мій стосунок до цього, адже тобі подобається твоя робота більше, ніж усі жінки світу гамузом. Міг би у міністерстві бодай залишитися, щоб я не сивіла від страху за тебе, коли ти збирався на чергове завдання... Але ні! Тебе тягнуло на подвиги. Чоловіче, мирний час же, а ти все воюєш!

Гадаєш, твоє життя, твої бажання — закон для мене? А мої — то пусті примхи, на які не варто зважати? Ні, чоловіче, подружжя — це коли існує паритет бажань... У нас так не було. Я запихала свої бажання глибше в себе, бо вони тебе не обходили... Ну що ж. Тепер і мене не хвилюють твої бажання.

Є ще якісь дрібні причини, але головне написала, вистачить.

Я перебираюся в інше місто. Ні знайомі, ні друзі, ні родичі не знають куди. Тай не варто нікого розпитувати. Документи на розлучення ти отримаєш поштою. Підпиши і надішли адвокатові. Його адресу знайдеш на конверті. Номер комунікатора я змінила. Зустрічатися з тобою не хочу.

Юля

Тепер, коли гостроту образи згладив плин часу, Тарас розумів, що він і Юля — надто різні. На початку стосунків це притягувало їх одне до одного, так... Тарас і справді вмів виговоритися тільки Юлі. Завжди мовчазний з іншими, він годинами міг вести свій монолог, не помічаючи, що дружина й слова не зронила. Факт — вона вміла слухати, як ніхто...