Розділ «Раби і Вівчарка»

Минуло лише кілька місяців після смерті старого світу, як директорка Гарени першою з персоналу в'язниці привела додому власну рабиню. №071221193 — так звали тепер Ельзу Бредшоу, одинадцятирічну дівчинку, що опинилася у розкішній квартирі Крісти й Олега.

Геничка зо три тижні слідкувала за дитиною, перш ніж забрати її з табору до своєї оселі. А вперше думка про те, що саме ця діпричка стане ідеальною служницею, прийшла до Крісти випадково.

Якось директорка зазирнула на кухню притулку для наймолодших діпрів і мало не наступила на малу, що впала на коліна перед Крістою. Рабиня схилилася долі, як наказували правила поведінки для діпрів, продемонструвавши свій шийний номер, потім підвела голову, німотно, самим поглядом прохаючи, щоб їй дозволили говорити.

Кріста побачила в очах малої й страх, і хвилювання, і... захват. Для генички не було дивовижею, коли раби боялися її чи виказували ненависть або непокору, але ця діпричка дивилася на Крісту з любов'ю! Таке ошелешена директорка завважила вперше. Вона поблажливо дозволила:

— Говори.

— Пані! Номер нуль вісім нуль шість тридцять сто двадцять один їсть без дозволу, коли готує їжу.

Діти поки що рідко доносили на товаришів, хоча їх заохочували подачками, аби вони інформували господарів про переступи інших рабів. Кріста ледь помітно всміхнулася: її система починає діяти!

— Де ця погань? — голосно запитала директорка.

— Он там, — вказала правицею мала донощиця на худорляву дівчинку, котра перелякано зіщулилася під грізним поглядом директорки.

— Йди сюди! — наказала геничка винуватиці.

Дитина причовгала на тремтячих ногах, які ледь її слухалися. За кілька кроків до Крісти вона стала навколішки і похилила голову. Рабиня, знаючи крутий норов директорки, не сміла просити пробачення, мовчки чекаючи на покарання.

— Ти! Вдар її! — скомандувала Кріста донощиці.

Мала підійшла і без вагань ляснула товаришку по щоці.

— Ні, не так! — навчала директорка і, розмахнувшись, навідліг вперіщила рабиню, котра тихенько заскавуліла, боячись плакати вголос і наразитися на щось гірше. — А тепер ти спробуй!

Інформаторка старанно повторила удар.

— Добре, — схвально відгукнулася Кріста й докинула уже від дверей: — Призначаю тебе старшою над кухарями. Пильнуй за ними!

Перш ніж вийти з кухні притулку, директорка завважила, що дві рабині швидко перезирнулися. Невисока смаглявка подала своїй значно вищій товаришці знак, різко стиснувши кулак і легенько вдаривши п’ястуком у стегно. Висока дівчина відповіла схожим жестом.

Кріста, як і багато хто із наглядачів, котрі також вирізнялися спостережливістю, віднедавна помітила, що раби помалу винаходять мову жестів. Їм заборонили говорити, то найкмітливіші й змінили спосіб спілкування та навчали інших, як обійтися без слів.

Звичайно, поки що «мова» рабів була надто примітивною. Здебільшого, вони подавали своєрідні сигнали, які означали іноді цілі фрази. Кріста знала, що долоня правиці, плавно повернута до співрозмовника, показує: «Все спокійно, поблизу нема загрози». А от кулак лівиці, рвучко піднятий на рівень грудей і різко опущений додолу, сповіщає оточуючих про близьку небезпеку — так раби сигналізують, що сюди йде директорка.