Розділ «Нова криївка»

Тої ночі Тарас прокинувся від того, що хтось скрадався у темряві. Щойно неочікуваний гість опинився неподалік, підполковник миттю підхопився з ліжка і метнувся до невідомого відвідувача.

Гард здивувався, коли промазав, але відразу потому второпав свою помилку, лише черконувши долонею волосся когось низького. Полегшено зітхнув: схоже, до нього причалапав хтось із дітлахів. Знайомий запах.

— Ларисо?

— Я, — здушено пискнуло дівча, котре не встигло нічого зрозуміти, лише добряче перелякалося, тільки-но у пітьмі щось велике пронеслося повз неї.

Тарас увімкнув світло. Він не боявся, що їх запеленгує патруль геників, помітивши освітлені вікна. Ще позавчора діти ретельно затулили шибки ковдрами, виконуючи наказ дорослого. Підполковник сам допомагав прибивати їх цвяхами, заклеювати скотчем, щоб втікачів не виказала ані найменша шпарина. Він і перевірив усе, пішовши в будинок навпроти і наказавши засвітити лампи в усіх модулях, де вони розмістилися. Жодної щілини не виявив — роботу вони виконали акуратно.

— Чого бродиш так пізно? — Тарас не приховував невдоволення, адже зараз — глупа ніч, треба виспатися перед майбутнім важким днем.

— Мала там... Реве...— Лариса ніяково змахнула правицею у напрямку до виходу, немов запрошувала підполковника переконатися в тому, що розбудила його не з власної примхи, а з нагальної потреби.

— Хто чергує біля плакухи?

— То Лідка плаче, а не Свєтка, — кмітлива дитина здогадалася, що Тарас запитав про немовля.

— Ходімо, — кинув гард, простуючи до дверей модуля.

До шестирічної дівчинки, що ридма ридала, б'ючись у судомах на підлозі, інші діти боялися й наблизитися.

Підполковник мимохідь подумки відзначив, що у Лариси надірвана футболка. Кілька свіжих подряпин «прикрашали» її плече. Ще й Артем схлипував, обурено-здивовано розглядаючи багряно-фіалкові сліди від зубів на зап'ястку. Отже Ліда кусалася, билася, плакала. Значить, апатія минула, поступившись істериці. Дівчинка вийшла зі ступору — добре! Так підполковника колись навчали, розповідаючи про посттравматичні стани.

І те, що зараз малючка скидалася на божевільну більше, ніж ще донедавна, нічого. Насправді головне для неї — це випірнути з моторошного світу привидів, рідних мертвяків і жаских видінь та опинитися поруч із живими істотами. Нехай і чужими, але тими, котрі допоможуть. От лишень як заспокоїти тепер нещасну дитину, яка б'ється в конвульсіях на долівці? Погладити голівку? Хм-м... Не те. Крикнути? Теж ні...

— Вийдіть усі! Хутко! В мій модуль, — наказав Тарас, спостерігаючи за дівчинкою.

Діти, мабуть, дуже зраділи, що їм дозволили піти геть. Бо за мить у кімнаті залишилися лише дорослий та зарюмсане дівча.

Гард почав розмову, хоча то був, радше, монолог. Тихо і монотонно звучали слова. Він не перекрикував плач малої. Минуло кілька хвилин, Тарас не зупинявся, а дівчинка трохи втишилася. Вона вже не верещала на повний голос, а судомно хлипала. Спочатку часто. Потім — усе рідше.

Підполковник слідкував за її поглядом, розумів, що вона чує його. «Нарешті!» — радів Тарас із того, що мала починає реагувати. Він говорив, говорив, говорив. Чоловік розказував простими словами, що сталося. Аж поки не помітив: базікає ледь чи не сам до себе, оповідає не так малому дівчаті, а собі, як геники вирішили змінити світ, знищивши людей.

— Ми будемо триматися разом. Ми врятувалися. І зможемо далі жити.

— Я хочу до мами... до тата, — з очей Ліди знову заструменіли сльози.