Розділ «Гард»

Недарма Тарас Мончин вважався одним із найкращих гардів. Він одразу завважив скупчення чужих мобілетів на стоянці, тож передумав паркуватися, плавно розвернув свою машину і повільно повів її ще раз уздовж вікон «Гардіани». У кабінетах хазяйнували сторонні люди. Там не було знайомих. Тарас також помітив нерухоме тіло чергового на підлозі у холі. Ніхто не поспішав надати йому допомогу чи бодай забрати або прикрити його чимось.

«Там же самі геники колупаються!» — осяяло підполковника. Якесь недобре передчуття заворушилося холодною зміюкою у грудях. Облишивши ідею потрапити на роботу через головний вхід, гард пришвартувався до зали тренувань на вершечку будівлі. Тут поки нікого не було.

«Сюди ще не дійшли», — проскочила блискавкою думка. Знаючи коди і маючи доступ до кімнати з амуніцією, яка знаходилася поряд, Тарас заходився вантажити зброю та обладнання на свій «Whirl» — важкуватий, трохи кострубатої кубічної форми, але насправді маневрений та швидкий мобілет. Підполковник устиг підняти машину в повітря до того, як нишпорки-геники дійшли до верхніх рівнів «Гардіани».

Повернувшись додому, Тарас зайнявся спостереженнями. Із даху свого будинку він уважно відслідковував, що діється навколо, причаївшись із потужним візором, прихопленим із «Гардіани».

Йому вистачило кількох годин стеження, аби зрозуміти, що сталося і як далі діяти. Увечері, коли ще не почало сутеніти, чоловік надумав повернутися у свою квартиру і взятися до роботи, але несподівана зустріч змусила скоригувати план.

Спускаючись у свою квартиру, гард почув дитячий плач з модуля номер вісімсот шість. Виламавши двері, підполковник побачив на підлозі зарюмсану дівчинку п'яти років, котра перелякано витріщилася на нього, на мить перервавши скиглення.

Тарас, у якого не було власних дітей, уперше за цей день розгубився по-справжньому, бо мала, побачивши чужого дядька, заревіла ще дужче, ніж до того. Підполковник спробував говорити, заспокоювати, але невдовзі облишив це і рикнув:

— Стули пельку! Зараз же, бо прийдуть геники й відкрутять тобі голову! Де твої батьки?

— Тут, — хлипаючи і шморгаючи носом, вказала на двері спальні знічена від крику незнайомця дівчинка.

— Показуй, де у вас кухня! — наказав гард, здогадавшись, що у спальню заходити вже пізно. Та й не варто йти із нажаханою малою до трупів її батьків.

Дитина підвелася та побрела вглиб просторого модуля. Тарас ішов слідом за нею.

— Сідай. Зараз поїмо, — скомандував гард.

Він нашвидкуруч намастив хліб маслом, зробив чай і сам повечеряв з малою. Очевидно, дівчинка трохи заспокоїлася, бо вже не дивилася на нього переляканими очима, второпавши, що незнайомий дядечко нічого лихого не заподіє.

— Як тебе звати?

— Оксанка.

— Я — Тарас. Ходімо, позбираємо твої речі. Не варто тут залишатись.

— Я не хоч-у-у, — миттю завелася на сльози мала.

Тарас грізно гаркнув на неї. Дитина принишкла і покірно попленталася в свою кімнату пакуватися. Гард віднайшов чималу торбу та заходився їй допомагати. Треба було вшиватися звідси. У нього залишилося зовсім небагато часу, аби підготуватися до зустрічі з гениками.

Незабаром гард із дитиною рушив до виходу.

Раптом дівчинка, вирвавши свою малу долоньку з його лапи, помчала до дитячої. Роздратований гард кинувся слідом, але Оксанка вже поверталася йому назустріч, тримаючи в руках м'яку іграшку. Вона обіймала лева дивного блакитного кольору. Звір був її найкращим другом, охороняв уночі, коли дівчинка засинала. Злість Тараса миттєво випарувалася, щойно він глянув у підпухлі, готові знову бризнути слізьми, очі дитини. Гард мовчки взяв її за руку і повів униз, до своєї хати.