Розділ «Марс. Далеко від домівки»

Рой утомлено відкинувся на спинку візка. Знову невдача... Вчений витратив майже два роки на дослідження куль — і жодного результату. Та й до нього кілька десятків науковців зі світовими іменами відвідали Марс, намагаючись зрозуміти таємницю трьох ідеальних сфер. А скільки дилетантів, іноді — просто вар'ятів чи дурисвітів, бралися за цю загадку, однак після себе всі вони залишили тільки купу гіпотез. Цікавих, парадоксальних, смішних, безглуздих... І геть не придатних для пояснення. У кулях далі спочивала надійно захована кимось таємниця. Хто їх виготовив, з яких матеріалів, навіщо? Прилади, дослідження не допомагали просунутися бодай на один крок до розгадки...

Коли ті артефакти двадцять чотири роки тому знайшли, звичайно, це була сенсація. На гравітаційну аномалію звернув увагу фізик-в’язень, що допомагав вільним колоністам-науковцям у створенні докладних мап поверхні Марсу.

Вчені вислали туди робота, який повернувся із дивного місця, везучи проби ґрунту, заміри, знімки. Найцікавішими, проте, виявилися знахідки, зафіксовані на одній із голограм, і наступним всюдиходом кулі доправили в колонію. Очевидним було їхнє штучне походження, але довгі роки вивчення дивних предметів завели вчених у глухий кут.

Три ідеальні сфери діаметром 128 міліметрів і масою кожна 11 кг 391 грам відрізнялися кольорами: одна була зі сріблястого матеріалу, схожого на метал, друга — геть чорна, глибокого графітового кольору, третя — ніби із білосніжної кістки. Проб речовин взяти ніхто не зміг, виявилося, що кожну кулю оточує невідомої природи силове поле, що оберігає їх від пошкоджень.

Гострі дискусії розгорнулися навколо питання перевезення загадкових предметів на Землю. Одні доводили, що таємницю куль легше розкрити на планеті, володіючи усіма засобами для вивчення, інші наполягали, що не можна ризикувати долею людства, привозячи у домівку щось невідоме, незрозумілого походження й призначення. Нарешті вирішили залишити кулі на Марсі. А Рой став уже тридцять сьомим офіційним дослідником знахідок і, хоча своїм інтелектом він перевищував найвидатніших геників, та два безплідних роки праці призвели до того, що великі надії на успіх помалу згасли.

У червні п'ятнадцятого року, відлітаючи сюди, на Марс, Рой уперше в житті тішився, як мала дитина. Скільки себе пам'ятав, так не радів ніколи. Спочатку він і не сумнівався, що саме йому підкориться ця загадка. Адже усі попередні, за котрі брався Рой, піддалися. Проте згодом думка про марно витрачений дорогоцінний час, якого у нього було обмаль, увігнала чоловіка в депресію. А якщо ще пригадати чотири роки вибивання згоди на цю подорож, постійні відписки: за станом здоров'я відмовити... Коли бюрократичний мур нарешті не витримав його впертого тиску, Рой мало не підстрибував на візку від щастя, а тепер на нього насувалася тінь розпачу.

Згадав, як мама раптом розплакалася, щойно він показав їй офіційне повідомлення про зарахування його в екіпаж наступного корабля на Марс. Вона й сама не знала, чого більше в тих сльозах: щастя за сина, котрий зробив важливий крок до мрії, чи горя, бо нелегка мандрівка могла його вбити. Мама також не розуміла, як пережити розлуку? Двадцять два роки без жалю відданих синові... А тепер — пустка. Бачити його лише уривками, всього кілька хвилин на день... І як захистити, допомогти, якщо він так далеко?

Геник-каліка Рой був помилкою. Так його, ще крихітного хробачка у лоні матері, охрестили лікарі. Жінці пропонували задовго до народження упослідженої дитини позбавитися від невдало запроектованого плоду, але вона не змогла, не захотіла...

Як часто Рой шкодував, що мама не погодилася? Та всі дитинство і юність! І він колись кинув їй в обличчя страшні слова: «Краще б ти зробила аборт! Що, на компенсацію спокусилася?!» Більше такого його вуста не сміли промовити. Мама відсахнулася тоді від Роя, наче він у неї стріляв.

То був несправедливий закид, адже син добре знав, що вона його любила понад усе: дужче, ніж себе саму, сильніше за батька, котрий не витримав та через кілька місяців після народження нащадка-каліки покинув їх. Лише мамина затята любов втримала немічне, хворе, майже безнадійне тільце при житті. І Рой залишився єдиною генетично модифікованою помилкою, що існувала супроти всіх намагань світу викреслити, знищити й забути.

Це вже потім для нього розробили спеціальний підтримуючий костюм, котрий підсилював м'язи, то пізніше його життям почали перейматися, бо він виявився генієм посеред найрозумніших геників, але до трьох років тільки мама займалась усім: пережовувала для нього їжу, бо сам не міг, і годувала, як пташеня, носила на руках, мила, доглядала, вловлювала кожне бажання, навіть не вимовлене.

Та й грошей не шкодувала, щоб примушувати медиків допомагати синові. Мама перемагала їхні діагнози, вперто випробовувала найдорожчі ліки, а ще ж — наймала найкращих реабілітологів та вчителів для нього. Добре, що компенсація, котру виплатила клініка генетичних модифікацій, дозволяла не рахуватися з витратами на Роя.

Мама спробувала також віддати його у школу, але він недовго там протримався. Інші діти-геники просто ігнорували інваліда. У перший же день він не зміг заїхати у шкільний туалет, кілька хлопчаків байдуже відсунули вбік візок, котрий застряг у дверях і стримів на їхньому шляху. Так, як відставили би будь-який неживий предмет: камінь або стовбур дерева з дороги...

Рой посоромився звернутися до вчителів. Терпів два уроки, потім не витримав. Діти не сміялися, не глузували, просто напрочуд переконливо робили вигляд, що його нема. Для них — високих, сильних, гарних, Рой — потворний нікчема, що ледве пересувався, не існував. Відсутній вираз їхніх облич-масок переслідував його ще довго... Мама більше ніколи не говорила про школу, запрошуючи репетиторів додому.

Тільки нині він згадав про матір. Глипнув на календар. 24 квітня. Ех, ну який же телепень! Уже три дні не заходив у Голомеру, а обіцяв же спілкуватися щодня, бо мама дуже непокоїлася. Складний експеримент із кулями поглинув його, тож Рой забув геть усе на світі, останнім часом навіть їв і спав лишень у лабораторії.

Він утомлено потер очі та поїхав до свого кабінету. Рой вирішив, що заскочить у Голомеру всього на кілька хвилин, поговорить з матір'ю, а вже потім ляже спати.

Шолом звично стиснув голову. Перед входом Рой обрав з-поміж інших аватару Гермеса — улюбленого крилоногого бога, що міг вільним вітром мчати безмежними просторами Голомери. За машкару летючого посланця богів довелося викласти чимало. Але мама, не вагаючись, купила йому коштовний презент на десятиріччя, аби хоч у примарному світі мережі подарувати синові ілюзію повної свободи руху.

Голомера виявилася... порожньою... Не просто малолюдною, а геть незаселеною! Він біг, минаючи пусті агори, де завжди було дуже гамірно. Вихором пролетів повз знайомі вітрини віртуального магазину робототехніки і врешті-решт зупинився біля домашнього порталу. Вдома нікого не було... Ніде нікого не було! От дивина, і мама не викликала його аж три доби! Як так?! Вартувало лише день не з'явитися тут, як вона тривожилася, залишала повідомлення з проханнями відгукнутися. І раптом — дивна мовчанка. Востаннє Рой говорив із нею двадцять першого квітня...

Він хутко повернувся, здер із голови шолом, який дозволяв подорожувати Голомерою, і поїхав до ліфта, забувши про свій намір поспати.