Розділ «Гард»

За наступних кілька годин підполковник відшукав ще п'ятнадцятеро дітлахів...Усім, крім одного хлопця, було менше дев'яти років. Отому найстаршому — Андрієві — нещодавно виповнилося дванадцять. Найменшій — дівчинці з невідомим ім'ям — було всього лиш кілька місяців. Десять хлопчаків та шість дівчаток різного віку.

Якби Тарасові хтось учора сказав, що він стане нянькою у дитячому садку, він би розреготався. Але зараз йому не було смішно.

Підполковник, звичайно, не встиг зробити й половини з того, що задумав.

Украй змучений після безсонної ночі, повної біганини, приготувань, плачів малечі, його лайки, гард здався.

Усіх дітей Тарас поділив на чотири групи: три змішані — порівну дітей обох статей, а одну — лише хлопчачу. Виламавши замки, чоловік відвів кожній четвірці окремий модуль поблизу свого, попередньо виволікши з обраних квартир мерців. Потім призначив чотирьох своїх заступників — очільників груп. Вибирав їх із найстарших чи кмітливіших. Упоравшись із цим, гард скомандував пошукати їжу в своїх квартирах та влягатися спати.

Він і сам вирішив подрімати зо три години, щоб трохи перепочити. Підполковник покладався на удачу. Він сподівався, що все правильно вирахував за своїми спостереженнями: геники сюди доберуться десь аж під вечір наступного дня.

Тільки наостанок скаженого дня ще заскочив до модуля, в якому знайшов немовля, щоб довідатися, як ім'я найменшої дівчинки.

У цій квартирі було лише одне тіло. Труп молодої жінки, очевидячки, матері найменшої знайденої дитини, Тарас бачив на кухні. Свої пошуки документів підполковник почав зі спальні. Та ні у шафі, ні в тумбочках нічого путнього не виявив. Гард лише прихопив з цієї кімнати пелюшки та кілька речей для немовляти: комбінезон, якісь коробочки з присипками і ще бозна-чим, смішні ліліпутські штанята, пару кофтинок та пляшечку, що валялася на повивальному столі біля дитячого ліжечка.

Папери знайшлися в гардеробі, в одній із шухляд. У свідоцтві про народження він прочитав ім'я та прізвище немовляти. Малу звали Світланою Рибчинською. Їй кілька днів тому виповнилося шість місяців.

Гард уже хотів повертатися до себе, як раптом надумав глянути на матір. Просто захотів ще раз упевнитися, що вона не дихає. Підполковник не міг уявити, що доведеться якось давати раду з такою маленькою дитиною, тому й, попри здоровий глузд, сподіваючись у глибині душі на диво, рушив на кухню. Він пам'ятав, що вже перевіряв пульс, але закортіло пересвідчитися.

Тіло було там, де Тарас побачив його кілька годин тому під час перших відвідин квартири. Жінка сиділа на табуретці, спираючись грудьми на стіл, котрий і не дав їй впасти додолу.

Гард спробував обережно підняти її за плечі, але вона, позбавлена опори, зісковзнула вниз. Він ледве втримав обважніле тіло, не даючи гепнути йому на долівку. Та всі ці перестороги були марними.

Тарас сидів навпочіпки і сторопіло дивився на груди мертвої молодиці, на її вогку від молока і вже зашкарублу подекуди сорочку. Він неодноразово бачив трупи, але зараз від видовища просякнутого молоком одягу мертвої жінки йому стало моторошно.

Нарешті він встав і вийшов геть. Не озираючись, твердою ходою військової людини. А лють крижаними мацаками стиснула гортань. Тарас відчув, як закипають мізки і підкрадається шал божевілля.

Гард видерся на дах. Тут не бракувало свіжого повітря. Небо заволочило хмарами, вітер нерівно шарпався, вискакуючи із каньйонів, утворених будівлями. Колючий порив зимного повітря трохи остудив його гарячу голову. Судомно стиснуті п’ястуки поволі розкрилися. Чоловік дивився на тьмяне місто. Вогники у вікнах виднілися лиш де-не-де.

З якоїсь іншої частини свідомості раптом випірнула думка: «А зараз десь так зо шість освітлених квартир знаходяться у зоні досяжності СТ...» Снайперський трасер, котрий підполковник захопив зі складу «Гардіани», можна було б за п'ятнадцять хвилин скласти і налаштувати під параметри конкретного стрільця, а кулі з електронною начинкою влучали вночі у живу ціль на віддалі кілометра.

Від снайпера не вимагалося особливої точності. Тут більше важило вміння акуратно запрограмувати набій і послати його майже навмання, а той знаходив мішень за її інфрачервоним випромінюванням. Електронна куля поблизу жертви реагувала ще й на її рухи, серцебиття і фактично була самонавідною міні-ракетою із власними невеличкими двигунами для зміни траєкторії та прискорювачем, котрий вмикався безпосередньо перед знайденим об'єктом.

Спокуслива ідея захопила Тараса. Він гарячково гриз нижню губу, не помічаючи, що прокусив її до крові. Гард уже був готовий бігти у свій модуль, щоб принести зброю, але вчасно нагодилися слушні сумніви. Підполковник усвідомлював, що його легко вирахують, якщо він схибить хоча би раз. І якщо у будь-якій із квартир знаходитиметься не один геник, а більше? А тут же ще й дітлахи. Ними ризикувати не можна. Тому гард вирішив трохи зачекати, терпцю йому ніколи не бракувало. Іноді у засідці доводилося сидіти й кілька діб. «До завтра!» — подумки попрощався підполковник із ворогами і пішов спати.

На щастя, Тарас не помилився, коли вирахував, що геники доберуться до його будинку аж увечері.

Прокинувшись ранесенько, після двох із половиною годин сну, він перекусив, випив стимулюючу пігулку, аби зберегти бадьорість упродовж наступної доби. Потім підняв на ноги усіх своїх підопічних і перевіз їх із речами за три ходки у дім, що знаходився в секторі А.