Розділ «Призначені жити»

Крім команди гарда, Рой знайшов на планеті кілька груп та одинаків, але не всі діпри, котрим пощастило уникнути смерті чи то від вірусу, чи то від руки геника-мисливця, йому подобалися.

Бандитську зграю, що хазяйнувала у покинутому Пекіні, він вирішив не інтегрувати в общину Тараса. Ті троє чоловіків нагадували безжальних хижаків, головними забавами яких стало вишукування алкоголю, наркотиків та ґвалтування єдиної жінки, котру вони зробили своєю рабинею. У бідолашної нещодавно стався черговий викидень після чергових побоїв і знущань. Рой дивувався, як вона ще зберегла крихти здорового глузду при такому житті.

Трьох нелюдів Рой покарав у своєрідний спосіб. Просто забрав у них нещасну наложницю, перемістивши замучену жінку на інший континент у поселення Тараса. Такі трюки давалися йому тепер завиграшки.

Поглянувши на ошелешені пики мучителів опісля того, як раптово зникла їхня жертва, невидимка Рой на додачу вголос побажав їм хутчіше здохнути і покинув вилупків напризволяще. Він не помилився — передбачування йому теж вдавалося легко.

У п'яній сварці від ножа невдовзі загнувся один, наступного — якраз вбивцю першого, смерть скосила після передозування місяць потому, третьому, хоча він прожив найдовше, зовсім не пощастило. Він загинув у страхітливих муках на самоті від гангрени через вісім місяців після відвідин Роя.

Жінка з Пекіна була першою, котру Рой відправив до групи Тараса. Рятівник проявив милосердя та почистив їй пам'ять, почаклувавши над спогадами про приниження і знущання. Операція вимагала від нього обережності й чималих зусиль. Адже значно легше телепортувати людину на тисячі кілометрів, ніж змінити їй спогади, втручаючись у ядро особистості.

Рой багато чому навчився, коли працював усередині ментального поля жінки. І зрозумів, що не надто охочий у майбутньому до таких виснажливих експериментів. Не тому, що колишнього вченого відлякували труднощі — вони його завжди притягували. І не тому, що це була огидна робота. Ні, він не бридився бруду, хоча розчищати авгієві стайні підсвідомості бідолашної було страшно.

Але після втручання у Роя залишилося неясне невдоволення собою, мульке відчуття, ніби він не мав права залазити у сутність живої душі, навіть із найкращими намірами вилікувати її. Так, жінка тепер почувалася ліпше. Вона вже не нагадувала ту змордовану аж до тваринного збайдужіння істоту, а, радше, створіння, котре хоч і багато пережило, блукаючи спорожнілим Пекіном, але зуміло в собі зберегти людину. Проте Роя непокоїли незворотні зміни у її психіці, кошмари, які вилазили щоночі й гадюччям обплітали та душили жінку. Лякали також і неконтрольовані спалахи агресії, яких вона згодом не пам'ятала. Та він сподівався, що час — союзник, і поступово загоїть рани, стерши остаточно лихий наліт з цієї змордованої душі.

Залишивши жінку в общині гарда, Рой вирушив до Південної Америки.

Джунглі Амазонки стали надійним сховком для невеликого племені, що вперто ухилялося від впливу цивілізації. Їхні предки колись жили тут, але поступово підпали під облудні чари урбаністичного життя і покинули рідні місця. Та знайшовся чоловік, що повернувся до своїх коренів. Він залишив престижну роботу викладача університету й оселився подалі від осоружного мегаполісу Ікітоса з його галасом, лихоманковим ритмом життя, смородом і сміттям.

Несподівано до Рокати почали прибувати послідовники. Спочатку їх було багато. І він став гуру, якого охоче знімали головізійники, поширюючи славу про дивака, що відмовився від благ цивілізації та подався в джунглі. Серія передач про Рокату спричинила нову хвилю: звідусюди до вчителя ринули романтики, авантюристи, втікачі з міст.

Однак лише дрібка із колись великої армії послідовників Рокати витримала переселення у сельву.

Зелена, суцільна, пружна маса рослин тут, у моторошному пеклі амазонських джунглів, створює похмурі сутінки. Нерухомі ліани звисають переплутаними пасмами, гігантські папороті стоять тісними шеренгами, стебло до стебла, як добірні гвардійці на параді. Дерева наче обіймаються й подекуди здається, що вони злилися одне з іншим, бо нема жодного, навіть такого, щоб дитина прослизнула, перелазу поміж ними. Коли рухаєшся у сельві, то й людину зі здоровою психікою переслідує клаустрофобія — зелені стіни тиснуть зусібіч, нависають, ув'язнюючи в тісній клітці, де ґратами слугують стебла, ліани, повітряні корені, стовбури. Не поважаючи твій приватний простір, рослини підходять впритул, стримують ходьбу, чіпляються за руки-ноги. Задушлива вологість і важка спека, липке застояне повітря, цвинтарна жаска тиша... Якби того мало видавалося, то часто трапляються страхітливі тропічні бурі зі зливами-водоспадами.

А «живі ліани» — змії, серед яких найнебезпечніші: суруруку, смертельно отруйна, до чотирьох метрів у довжину, аспиди, жарарака та імператриця гадів — анаконда... І справжня чума амазонської сельви — комахи! Укус крихітної єнії пече, як опік від сірника. Маленька піуме залазить під будь-який накомарник і залишає після себе чималий пухир, наповнений кров'ю. А коли коричнева тебанідає впивається у тіло сантиметровим хоботом, то людина не витримує і волає від болю.

Тож більшість із екологічно налаштованих прихильників Рокати хутко відмовилася від ідеї повернення до матінки-природи, котра насправжки виявилася суворою мачухою, й покинула ці місцини. Потрохи про гуру забули й головізійники. І лише провідники регулярно водили сюди відчайдухів-туристів.

А Роката залишився головувати над невеличким племенем, що складалось із восьми жінок, тринадцятьох чоловіків та сімох дітей. Ще до пандемії вони вибудували кілька жител-гнізд на деревах. Мешканці взяли приклад із найближчих родичів — мавп, яких у амазонській сельві сила-силенна, і також оселилися вгорі та звикли спати у плетених гамаках ближче до неба. Адже на землі у джунглях місця мало, а небезпек багато.

Роката та його син ішли лісом, повертаючись із полювання втомленими, але задоволеними мисливськими трофеями. Вдалося здобути ігуану та молодого пекарі. Крім того, за плечима хлопця висіла в'язанка пістрявих птахів.

Зненацька чоловік зупинився і схопив за руку підлітка. Він вказав правицею на чорний лискучий потік, який наче переливався через повалені дерева, обтікаючи каміння. Це були мурахи, мільйони мурах! Справжні гіганти зросту більше п'яти сантиметрів, армія з розвідниками у голові колони і на її флангах, а в авангарді та ар'єргарді — солдати з потужними щелепами. Посередині рухалися робочі, котрі тягли яйця, листки, здобич, немов переселенці, що волочать дітей і пожитки.

Мурахи були володарями джунглів! Вони спустошували ліс на своєму шляху, залишаючи за собою широку смугу голої землі. Там, де проходила зажерлива орда, не виднілося ані ягідки, ані горіха. Де-не-де зоставалися пір'їни, пташині кісточки, яєчна шкаралупа. Шум від їхнього руху скидався на голосний шурхіт сухого листя.