Розділ «Володарка Гарени»

У тимчасовому таборі, ще до переїзду в Гарену, малолітні раби жили надто скупчено. Тож все, на що спромоглися наглядачі, то розділити хлопчиків і дівчаток. Хоч із харчами тоді проблем не виникало, однак бракувало питної води. Також вистачало інших клопотів.

Антисанітарія призвела до тифу. На щастя, лікарі задушили його у зародку, проте більше двох сотень рабів померло. Миттєво розповсюдилися воші. Лише титанічними зусиллями вдавалося підтримувати в ангарах бодай якийсь порядок і чистоту. Рабів поголили й тричі на тиждень поливали зі шлангів, змушуючи митися під холодною водою. Квітень сімнадцятого року був надміру спекотним, тому небагато дітей постраждало від цих «душів».

Після зборів, на яких її обрали директором, та переїзду на нове місце Кріста заходилася облаштовувати Гарену. Насамперед вона взялася за налагодження нормальних умов утримання рабів. Треба було знизити смертність.

У жінки виник план переобладнання тюрми. Щойно останніх дітей привезли у в'язницю, як директорка зажадала провести повний реєстр рабів, поділити їх на групи за віком та статтю й організувати закритий дитячий притулок, у якому за найменшими дітлахами доглядатимуть старші дівчата.

За переписом у таборі виявилося тридцять вісім тисяч сто сімдесят шість рабів. Дітей, що потребували догляду старших, було шістсот двадцять троє, а посеред них малюків до року, що якимось дивом вижили під час останніх подій, залишилося всього тридцятеро.

Кріста розуміла: до досягнення дітородного віку найстарших дівчат доведеться ще чекати. Тому вона й наполягала, аби малюків берегли, бо передбачала гостру нестачу рабів у майбутньому.

Інтендантові директорка суворо наказала: забезпечити бездоганні умови проживання й харчування в притулку для наймолодших. Кріста майже щодня знаходила час, аби забігти туди й особисто перевірити виконання власних розпоряджень. Вона заходила на кухню, заглядаючи у казанки, власноруч карала за найменші провини кухарів чи няньок, хоча дівчатка старанно виконували будь-яку роботу, аби тільки не потрапити у карцер чи до Зака.

Одного разу, глипнувши на плями, що залишилися після миття підлоги, Кріста викликала наглядачку. Геничка відразу знайшла дівчинку, котра посміла недбало виконати свою роботу. Коли мала плачучи просила вибачення, директорка оголосила збір усіх рабинь притулку наймолодших. Геничка вирішила провчити нездару, щоб покарання стало уроком для решти. Кріста примусила малу вилизати підлогу.

Раптом якась дівчинка вирвалася від двох своїх подруг, яким до цього моменту вдавалося втримувати її, і кинулася до Крісти з кулаками:

— Я тебе вб'ю!

— Ах ти ж, мала мавпо! — верескнула директорка й зацідила рабині так, що та відлетіла до стіни, вдарилася головою об мур і втратила свідомість.

Обвівши лютим поглядом принишклих дітей, Кріста люто крикнула:

— Віддати Заку! Обох! Негайно!

Поки наглядачки забирали непритомну зухвалицю та її ридаючу подругу, жінка уважно спостерігала за іншими рабинями. Помітивши повні ненависті погляди кількох дівчат, вона наказала відвести їх на добу в зимний карцер зі щурами.

Одна з них упала в ноги директорці:

— Не треба, прошу, я все гарно роблю! Я добре доглядаю за малюками!

— Заберіть її! — Кріста гидливо копнула малу і промовила до рабинь: — Хіба ви не знаєте, що до господарів можна звертатися, лише коли вони вам дозволять? Хто дозволив їй говорити?!

Ще іншого дня Кріста зазирнула у спальню до малюків і побачила, як рабиня-вихователька читала їм казку. Директорка скипіла, видерла книгу з рук дівчинки дванадцяти років і виволочила малу в хол. Знову було оголошено збір усіх рабинь притулку на вимогу начальниці табору.

— Отже, від сьогодні — ніяких книжок. Ви не маєте права розмовляти одна з одною. Категорично заборонено говорити до своїх вихованців. Тій, котра порушить ці приписи, вирвуть язика. Досить тут стовбичити, повертайтеся до роботи! — верещала розлючена Кріста.