Розділ «Гард»

Сусідка застогнала на канапі, Тарас стурбовано запитав:

— Ви мене чуєте?!

— Пи-и-ти. Во-оди...

Чоловік хутко шарпнувся до кухні й миттю повернувся зі склянкою води, але жінка знову втратила свідомість.

Кілька секунд він розгублено стояв, намагаючись оговтатися від несподіваних подій, які стрімко відбувалися на його очах, і одночасно намацати тривожну та неясну думку, що ніяк не могла сформуватися у голові. Але багаторічний вишкіл, що завжди допомагав діяти ефективно у непередбачуваних обставинах, виручив і зараз.

Підполковник рушив до квартири сусідки, згадавши, що не раз бачив її з чоловіком, дебелим дядьком, та сином, хлопчиною десяти-одинадцяти років.

Постукав у нещільно зачинені двері, зачекав трохи. Не почувши жодного руху всередині сусідського модуля і відкинувши зайві вагання, гард зайшов до чужого помешкання.

Малий нерухомо застиг на ліжку в дитячій. Тарас, аби переконатися, ще торкнувся шиї дитини, намацуючи пульс. Його не було. Чоловіка хворої він знайшов у наступній кімнаті. Глянувши на нього, підполковник подумав, що бідоласі не довго залишилося мучитися.

«Ліки від гарячки! Треба знайти, обом дати... Швидше, швидше!» — підганяв себе, коли порпався у чужих шафках. Сам він нездужав надто рідко, та й давно не поповнював власної аптечки, тому вдома і не збирався шукати. Таблетки Тарас побачив у спальні, висунувши другу зверху шухляду комоду. Загорнувши кілька у паперовий рушник, хутко розтовк їх руків'ям великого ножа, розбовтав порошок у горнятку і влив розчин в горлянку спочатку сусідові, а потім побіг поїти його дружину. Далі переніс жінку в її квартиру, поклав на ліжко поруч із чоловіком, який хрипко дихав.

Знову і знову Тарас намагався викликати швидку. Та йому навіть не вдавалося записати своє повідомлення на автовідповідач.

Не з'єднався Тарас і з черговими у «Гардіані», де служив. А це стривожило не на жарт. Військова служба охорони людей та об'єктів працювала цілодобово. Там двоє охоронців приймали вхідні дзвінки вдень і вночі. Чергові з «Гардіани» мали пріоритет на виклик будь-якої рятувальної служби, тому Тарас сподівався, що зможе таким чином зарадити біді хворого подружжя. Те, що обидва охоронці не відповіли на його дзвінки, було дуже дивним, але в гарда не було часу на обдумування цього.

Після невдачі він спробував розбудити ще інших сусідів, аби вони допомогли. Коли підійшов до модуля, де жила самотня бабета з прикрим характером затятої скандалюги, почулося скавучання її песика. У тих жалібних звуках було щось таке, що Тарас, не роздумуючи, почав щосили гатити в двері старої мегери. Собака завив. Гард вже знав, що в квартирі живою він знайде лише перелякану тварину.

І тут не сформульована досі думка, що так муляла невизначеністю і не могла пробитися до свідомості, врешті-решт вигулькнула з глибин стривоженого мозку й освітила все.

«Епідемія...» — одними губами прошепотів вражений чоловік. Першою реакцією на відкриття став переляк за своє життя, та він одразу потому зрозумів, що тепер, після контакту з недужими, даремно ховатися. Підполковник повернувся до свого модуля, розмірковуючи, що ж його робити далі.

Уже чотири хвилини потому Тарас вів свій мобілет до найближчої лікарні, час від часу поглядаючи в люстерко на пасажирів. У салоні машини лежало сусідське подружжя. Так виглядало, що чоловік конає. Жінку лихоманило.

Госпіталь перетворився на пекло. Людей навколо було достобіса, хворі сиділи і лежали у вестибюлі. Підполковнику здалося, що дівчина років двадцяти, на яку він мало не наступив, мертва. Та він, тримаючи на руках сусідку, не міг виясняти, чи так є насправді.

Тарас озирнувся. Неподалік він помітив лікаря з електронним бейджиком на халаті. Достатньо було побіжного погляду, щоби збагнути очевидне: ескулап теж серйозно хворий і сам потребує допомоги.

Тарас зі своєю ношею рішуче простував довжелезним коридором, раз у раз штовхаючи ногою дверцята палат. Знайшов тільки порожню операційну і поклав недужу на ноші, повернувся за її чоловіком, виволік його з мобілета та ледве дотяг до входу важке тіло. Перепочивши кілька хвилин, завдав нелегкий тягар на плечі й посунув усередину. Влаштувавши хворого на підлозі операційної, підполковник підійшов до реєстратури.

Серед збудженого гудіння переляканих і злих людей він почув високий голос. Медсестра розпачливо пояснювала розлюченим відвідувачам: «Нема лікарів, зрозумійте, будь ласка, вони теж похворіли. Спробуйте звернутись у інші госпіталі, найближчий знаходиться зовсім поряд. Сектор Б, проспект...» Її слова заглушили розгнівані вигуки. Підполковник пішов геть.

Рух на трасі майже завмер, тому він хутко дістався до «Гардіани». Гард передбачав, що там буде порожньо. Однак він помилився. У будівлі кипіло життя. Підполковник, щоби пришвартуватися, скинув швидкість і побачив через скляні стіни метушню багатьох людей. «Гардіана» нагадувала розтривожений вулик.