Розділ «Гард»

Але Юля могла розплакатися всього-лише від критичної статті якогось бовдура, що облаяв її картини. Або зірватися посеред ночі та бігти до мольберта, бо прийшло натхнення. Тарас іноді підсміювався, проте й гадки не мав, як це ранить її. Він не розумів екзальтованості, тонкошкірості, вічних стомливих творчих метань своєї дружини. Те, що Тарас і Юля були настільки різними, врешті-решт спрацювало на розрив. Тяжіння одне до одного поступово вичахло, а справжня близькість не народилася.

«Може, тому й дітей Бог нам не дав за вісім років?» — думав тепер Тарас. Чоловік уже й не поривався шукати свою колишню через адвокатську контору. Однаково, адвокат знав лише її скриньку в Голомері[2].

І, крім того, Юля мала рацію — ліпше бути самотнім.

У темряві Тарас рухався спритно, наче кіт, спочатку вдягав домашній костюм і крадькома вислизав зі спальні. Хоча звички подружнього життя ще трималися, але з пам'яті поступово вивітрювалися риси обличчя Юлі, стирався її голос. Та й природа брала своє. Він уже багато разів навідувався у квартал розваг, до однієї дівчини... Яка дівчина? Ну, навіщо себе дурити... Лілі— повія. А що поробиш, коли часом годі витримати напругу?

Найкращими ліками від невеселих думок, а потім і від нудьги, стала робота. Лиш іноді цього виявлялося замало. Приходила неділя — найпаскудніший день тижня. І Тарас не знав, де себе подіти. Тож, коли його уява починала малювати пляшку віскі й згіркла самотність доїдала до того, що хотілося вити, він вирушав у червоний квартал.

Тарас вирішив, що завтра навідається до Лілі знов. Його трохи дратувало її дурнувате легковажне псевдо, але воно пасувало дівчині. А ще вона вміла його заспокоїти. Балакуча сміхотуха Лілі щебетала про все на світі та ні про що не розпитувала. Тарас відмовчувався, насолоджуючись присутністю жінки поруч. Лише трохи втомлювався від її торохкотіння аж під кінець зустрічі. Проте тоді, щедро розрахувавшись з нею, просто йшов геть. Жодних зобов'язань, ніяких обтяжливих ритуалів і непорозумінь — все легко та просто.

Йому вистачало надовго отого післясмаку від її теревень. Як і сексу на якийсь час. Та до Лілі він приходив, мабуть, з іншої причини, адже вдома завжди можна було скористатися цілком функціональною лялькою, яку він купив кілька місяців тому.

Чотириста третя модель «butterfly night», одна із найкращих у своєму класі машин, вправніше вгамовувала сексуальний голод, ніж повія. Навіть голосових режимів запрограмували в цій штучній секс-бомбі достобіса. Тож ніби можна було і погомоніти з жінкою-роботом. Однак Тарас не зумів себе переконати, що з машиною варто балакати. Та й використав за призначенням цю дорогу ляльку всього тільки єдиний раз. Чомусь залишився невдоволеним. Якось гидко було знати, що спиш із мертвою машиною. Тому й віддавав перевагу Лілі, коли дуже кортіло.

Хоча частіше, звісно, заходив у Голомеру. Зрештою, в її примарному просторі гострих вражень не бракувало для шукача будь-яких послуг. Гард пристойно заробляв, тож міг собі дозволити й дозволяв, коли виникало бажання, цікаві розваги в ілюзорних лабіринтах Голомери. Тактильний костюм і шолом від найкращого виробника — Садіда — створювали повну ілюзію присутності десь у шикарному палаці з такими вмілими красунями, яких у реальному житті й не зустрінеш. Та гард чудово розумів, що це лише міражі, а Лілі — жива жінка з плоті та крові. Певно, завдяки самотності таких, як підполковник, червоний квартал, попри чутки та прогнози банкрутства, вперто тримався і навіть скромно процвітав.

Чоловіка влаштовувало його теперішнє існування. Не мусиш пристосовуватися до примх іншої людини, не треба вибудовувати складних стосунків. І він почав призвичаюватися до ролі одинака, до її добрих та поганих рис. Хорошою стороною самотності стало, як не дивно, вранішнє кавування й сніданок.

Колись це було обережне збирання на роботу. Тарас намагався тихо пересуватися, не калатати ложечкою, не гримнути випадково виделкою, щоб не розбудити дружину. Юля була «совою». І на відміну від «жайворонка» Тараса, любила довго ніжитися в ліжку зрання. Зараз уже не потрібно щільно й обережно замикати двері у ванну, слідкувати, щоб не розбудити дружину, перш ніж пролунає сигнал її будильника.

Холостяцький сніданок Тарас приготував неквапом. Яєчня з чотирьох яєць на беконі, дві товсті скибки білого хліба з медом, кава. Раптом із глибин пам'яті випірнув початок нещодавно почутої, старезної, але вдало відреставрованої пісні давно забутого гурту. «Milk and toast and hone-e-ey», — промугикав Тарас, беручись до їжі.

Нині вихідний, у «Гардіані» він запланував з'явитись о дев'ятій, а не о сьомій, як у будні, тож зміг потішити себе духмяною, звареною за старовинним рецептом кавою.

Він сьорбав чорну паруючу рідину і знічев'я дивився у вікно. Головізор не вмикав, позаяк звик переглядати тільки вечірні новини, після роботи.

Раптом увагу чоловіка привернув звук, що наростав звіддаля: завивала сирена швидкої. Ось мобілет із червоним хрестом з'явився і підлетів до будинку навпроти, але несподівано, замість пришвартуватися, дивно сіпнувся, завалюючись набік. Водій ще встиг вирівняти машину перед падінням, однак, запізно. Швидка з оглушливим брязкотом гахнулася на землю. Тарас побачив, як із мобілета вибрався чоловік, натягуючи фільтраційну маску, аби не наковтатись унизу отруйного повітря. Невдаха-водій почалапав до інших дверцят, мабуть, щоб допомогти медикам, котрі знаходилися в кабіні.

Підполковник, шокований побаченим, прикипів до шибки, однак за мить метнувся до комунікатора. Хутко набрав номер, та почув замість людського виморожений від емоцій голос автомата: «Чекайте, лінія перевантажена». Нарешті увімкнувся запис повідомлень. Диктуючи адресу для рятувальників, Тарас повернувся до вікна, аби подивитися, чи живі лікарі швидкої, мимоволі глипнувши на стіну будинку, що стримів навпроти.

Дивна сценка в одному із освітлених прямокутників змусила його заклякнути вдруге. Жінка, котра поралася на кухні та рухалася, неначе сонна муха восени, несподівано заточилася і впала. Підполковник добре бачив її тіло на підлозі, думав, що вона ось-ось підведеться, може, послизнулася, але людина лежала безживним лантухом на долівці.

«От дідько! Та що ж це нині таке?! Вдарилася головою, певно», — вирішив чоловік, знову беручи комунікатор. Тарас нервово облизнувся й покусуючи нижню губу, звичка з дитинства залишилася із ним і в дорослому житті, заходився натискати кнопки. Водночас гард устиг автоматично відзначити, що вікна багатьох квартир вищого рівня у домі навпроти чомусь відчинені. Він здивовано глипнув на термометр. Той показував нормальні для квітневої ночі одинадцять градусів вище нуля. «Дивно! Спеки немає ж. Можна легко задубіти при розчахнутих вікнах!» — подумав Тарас.

На цьому дива не закінчилися. У двері хтось постукав. Стривожений химерним початком дня відлюдник, який не спілкувався з сусідами і лише зрідка кидав стандартне «добридень» при коротких зустрічах у ліфті, відчинив двері й витріщився на розпатлану жінку. Вона мешкала у квартирі поряд, та гард навіть імені її не знав. Виглядала сусідка, як божевільна, котра щойно втекла з лікарні: безладні рухи, порожній погляд запалих очей, розчухані до крові руки, палаючі щоки.

Підполковник устиг підхопити молодицю, коли вона кволо відхилилася від одвірка і впала просто на нього. Несучи непритомну всередину, він відчув через тонку шовкову піжаму, що жінка аж пашить жаром. «Треба терміново викликати швидку», — Тарас вже втретє за цей ранок кинувся до комунікатора. Але пристрій уперто не з'єднував його зі службою порятунку. Він ще спробував почергово достукатися до пожежників та поліції, проте марно.