Розділ «VIII»

— Ти бував у Луковому?— запитав Світозар і, отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Та ти ж...

І в цю мить почулося дзвінке жіноче: «Тугар!» Це Злата впізнала у прибулому ратнику свого названого брата.

— Тугар? — здивувався воєвода.

— Так, воєводо! Я Тугар! — підтвердив той.

Тим часом Злата залишила малого хлопця, підбігла до Тугара і, видно, порушуючи всі місцеві звичаї, кинулася йому на шию. Спантеличений Тугар не знав, що робити, лише незграбно притискав жінку до себе. Побачивши це, Світозар жестом кивнув Ратибору відпустити інших ратників і сам відійшов оддалік.

— Ми й не сподівалися вже тебе побачити! — зізналася Злата, відірвавшись від Тугара.

— Ми? — здивувався той.

— Так. Я і Неждан.

Від почутого у Тугара перехопило подих.

— Неждан? Він тут? — запитав.

— Атож. Уже сім років ми живемо у Тустані. А всі ці роки від тебе — жодної звістки!

— Де Неждан?

Злата підвела голову і показала на вежу, що височіла над замком. Там у бійницях Тугар побачив двох вартових, але хто це саме був, не розпізнав.

— А дитина? — обережно запитав він, дивлячись на хлопця, що мовчки стояв осторонь.

— Це мій син Гійом, — відповіла Злата.

— А де його батько?

Злата не відповіла. Вона лише покликала до себе сина, подолом витерла йому брудного носа і мовила:

— Потім розповім...

Тим часом Ратибор покликав усіх, з ким прибув, досередини одного з приміщень. Дивно, але кімната, у якій вони мали жити, виявилася досить великою, чого не можна було сказати, дивлячись іззовні. Ратники розмістилися вздовж стін, повісили на гачки нехитрий скарб та зброю. За цим заняттям Тугара і знайшов Неждан.

Обнімаючи молодшого брата, Тугар зауважив, що вони обидва напрочуд схожі один на одного, хоча в дитинстві були дуже різними. Мабуть, коли тобі під тридцять і ти носиш бороду, різниця у рік не відчувається зовсім, та й, що не кажи, вони — сини одного батька, а Тугар пам’ятав, що той був саме таким.