Розділ «XXII»

Печатник пішов виконувати наказ, а Лев залишився сам. Він зрозумів, що цієї ночі більше не засне. Звістка про неміч брата схвилювала його. Він не бачився зі Шварном від тієї пам’ятної зустрічі у Володимирі, що закінчилася смертю Воїшелка. Хоч ця подія і перетворила Шварна на повноправного володаря Литви, стосунки між братами зіпсувалися остаточно. Шварно підозрював брата у тому, що смерть Воїшелка була не випадковою, а наперед спланованою ним, Левом. Видно, Василько Романович не зміг переконати його у протилежному, а може, і сам підозрював старшого племінника у нещирості. Коли ж проти Шварна виступили литовські князі, віддавши перевагу не йому, а синові Вовка Тройдену, за порадою й підтримкою той звернувся до Василька, Мстислава, але не до нього. Можливо, цьому сприяло й те, що Лев пригрів біля себе сина Тройдена. Як би там не було, в останній рік стосунки між братами стали найгіршими відтоді, як помер батько.

Але що могло статися з Шварном? Лев не знаходив відповіді. Середній брат завжди виділявся з-поміж інших завидним здоров’ям, та й років йому навіть сорока немає! Тут щось не так! Але що? Завтра буде видно.

Лев подивився у вікно, яке виходило на схід і у яке заглядало вранішнє сонце.

— Вже сьогодні! — сказав він до себе.

Більше спати не захотів. Залишив кімнату і спустився сходами вниз. Слуги вже прокинулись і заметушилися, щоб до сходу сонця встигнути приготувати князя в дорогу.

Лев Данилович вирішив не ризикувати і до Холма вирушив у супроводі численної дружини. Мало що могло приключитися дорогою до столиці Шварна, та й невідомо, що чекатиме на нього у самому місті. Можливо, звістка про недугу короля вже рознеслася сусідніми землями, й у Холм, як стерв’ятники на падаль, з’їхалися можливі претенденти на трон. Треба поспішати!

Невдовзі стало зрозуміло, чому гонець від Шварна подолав двісті верст від Холма до Львова лише до ночі: дорогу замело, і тільки на відкритих полях можна було проїхати по чистій мерзлій землі. Скрізь дружину чекав глибокий сніг. Тут Леву допоміг посланець від Шварна, який подолав цей шлях лише вчора. Він вибирав таку звивисту дорогу, що іноді князь запідозрював його у лихих намірах. Але хоч і не так швидко, як хотілося, та Лев наближався до Холма — чи не єдиного міста на Русі, що ще хоч якось могло захищатися від набігів розбійників.

Сонце ще не встигло сховатися у західному лісі, а львівська дружина заходила у міську браму Холма. Появу озброєного війська городяни зустріли насторожено, але, зауваживши, що приїхав не хто інший, як брат князя, заспокоїлися, а дехто навіть зітхнув з полегшенням. Чомусь усім здавалося, що все найстрашніше позаду і львівський князь (якому багато хто тут симпатизував) вирішить усі проблеми.

Лев Данилович спішився перед палацом, побудованим ще батьком. Тут Данило Романович влаштовував бенкети на честь своєї чергової перемоги, тут він прийняв рішення віддатися під опіку Папи Римського. Тут згодився на вимогу послів Бурундая знести міські мури на всій своїй землі.

Тепер у палаці батька помирав його середній син, призначений королем Русі.

До Лева приступив воєвода Холма Ярополк — могутньої статури п’ятдесятилітній чолов’яга, який колись служив їхньому батькові, а після його смерті разом з титулом перейшов до Шварна.

— Король чекає на тебе, князю! — сказав він.

— Що сталося? — запитав Лев.

— Король наказав мені негайно привести тебе до нього, — відказав Ярополк. — Пробач, князю, це воля короля.

— Тоді веди, коли так!

Воєвода повів Лева знайомими коридорами і кімнатами, і той зрозумів, що Шварно перебуває в опочивальні. Перед зачиненими дверима Ярополк зупинився.

— Далі мені не можна, — сказав він.

І Лев відчинив двері. Кімната, у якій помирав його брат, тонула у напівмороку. У кутках горіли свічки, але їхнього світла виявилося недостатньо, щоб освітити приміщення. Зліва від дверей стояло ліжко, на якому лежав Шварно. Лев аж злякався, побачивши брата таким. Здавалося, на блідому, аж жовтому обличчі Шварна не було жодної краплинки крові. Жовтизна шкіри особливо кидалася в вічі, контрастуючи з чорною бородою. Його очі запали і, слабко освітлені, здавалися чорними.

Шварно повернув до Лева голову. На його обличчі промайнула тінь посмішки.

— Приїхав, брате! — слабким голосом мовив він.