Розділ «XXII»

Лев підійшов до ліжка і взяв гарячу руку Шварна.

— Примчав одразу, щойно почув про твою хворобу, — відповів Лев. — Шварне, що сталося? Що з тобою?

— Сядь, Леве... Боюся, що це буде наша остання розмова...

— Що ти таке кажеш?

— Сядь, брате. Останніми роками ми так мало розмовляти ось так, як зараз...

Лев сів на край ліжка.

— Ти хочеш знати, що сталося? Не знаю... — почав Шварно. — Про те, що подібне може приключитися зі мною, я був певен. Особливо я це зрозумів влітку.

— А що сталося влітку? — допитувався Лев.

— Тоді я прибув до Латави[21]. Знаєш, після того як не стало Воїшелка (Шварно не уточнив, чому його не стало), я не міг довго відсиджуватися тут, у Холмі. Треба було показувати литвинам, що я продовжую піклуватися і про них, не лише про русичів. Тієї пам’ятної ночі мені не спалося. Неспокійні думки не давали заснути. А тут ще не на жарт розбушувалася гроза! Блискавиця вдарила у могутній дуб неподалік від Латави. Литвини зраділи. Для них це хороша прикмета, для нас же — провісник лиха. Тому я не спав. І тоді я почув за дверима шум. Останнім часом я не лягаю спати, не підклавши під ліжко меча. Я міг зустріти нападників, вони б не заскочили мене зненацька, і легко я не дався б, але я не знав, ні хто вони, ні скільки їх. Тоді я зробив єдине, що міг зробити, щоб врятуватися. Я втік. Так, Леве, утік, хоч ніколи не тікав з поля бою.

— Хто це був? — запитав вражений Лев.

— Я думав, що ти...

— Я?

— Пробач, але останнім часом твої вчинки підштовхували мене до цієї думки...

— Я ненавмисно вбив Воїшелка, — вкотре повторив Лев. — Хоч не любив його і, зізнаюся, дійсно хотів його смерті. Але це сталося випадково, присягаюся!

— Я зрозумів, що це не ти, позавчора... — сказав Шварно.

— А що сталося?

— Позавчора у Холм прибув Тройден.

— Тройден? — здивувався Лев. — Навіщо?

— Миритися.

— А хіба ви були ворогами?