Розділ «VI»

Воно було приємним і теплим, майже гарячим. Відчуття всепоглинаючого комфорту охоплювало новими й новими хвилями. Враження, що вона ще ніколи так не відчувала власних рук, здивувало. Руки стали теплими та слухняними, як ніколи. Тільки б воно не перервалося! Тільки б не заглючив інтернет! Нехай завтра станеться все, що завгодно, нехай вона впаде від утоми посеред робочого дня, але сьогодні...

— У мене враження, що ти зовсім поруч... — ледве шепотіла Ірина. — Я тебе ніколи не бачила, а справді знаю. Таке відчуття, що знаю, — вмерти можна. Знаю і хочу. Побудь зі мною, прошу тебе. Ніч велика. Ще виспимося... Мені так потрібно...

Повне божевілля. Те, що він говорив, уже не вміщалося навіть у грудях. Воно тиснуло неймовірною вагою, прагнучи ще нижче. Здавалося, лише припини пручатись... Але чому так лячно? Та, яка завжди рішуче робила всі без винятку кроки! Руки стиснули стіл, де завмер ноутбук, — канал, що здавалося, зовсім не відчував напруги. М'язи її тіла утворили каркас, у якому насилу вміщувалося щось неймовірне, що збиралося вислизнути і розчинитися. Стримуватися стало неможливо.

— Це більше, аніж обійми. Ти десь у мені. А я у тобі. Навіть не знаю, що далі. Не йди...

Усе. Тіло її звело у неймовірний згусток. Здалося, воно втратило форму і контроль над собою. А те, що її губи намагалися вимовити у відповідь, навряд чи підлягало розумінню. Набір звуків. І байдуже було Ірині, як їх зрозуміють на тому кінці та що подумають, адже там — не будь-хто, не чужа людина. Вони справді були одним цілим. А коли починається ланцюгова реакція, однаково вже нічого не вдієш. Кому як не фізику це зрозуміти.

— ...Ти в порядку?

Це вже були слова. Звичайні. Вони витягали її з трансу. І поступово це вдавалося.

— Я... так... Не знаю, чи долізу до ліжка. Спатиму на компі... з тобою... Це так класно...

Та, на жаль, Олег був чоловіком, не слухатись якого важко. І шлях у кілька кроків таки довелося здолати. Ноут так і залишивсь увімкнутим, а Ірина, ледве намацуючи головою подушку, з останніх зусиль набирала номер. Пальці не потрапляли на кнопки, і тоді пролунав рятівний дзвінок. Він встиг першим.

— Ти вже лежиш?

— Так, засинаю. Це кінець. Дякую тобі...

— Ти — дивовижна жінка. Не думав, що таке можливо...

— З тобою можливо що завгодно. Будь ласка, хочу заснути під твої слова...

І байдуже було, котра зараз година. І те, наскільки напруженим та проблемним виявиться завтрашній день. Вона зможе все. Тепер зможе.