Розділ «VI»

— Та ні, все гаразд. Просто... дуже захотілося тебе почути.

— Я тут.

— Скажи, а може статися так, що раптово зникне інтернет? Узагалі. Зовсім.

— Ну... — здавалося, запитання змусило Олега розгубитись. — А чому раптом такі глибокі думки? Звідки взялися?

— Усе звідти ж, — зітхнула Ірина. — А так, щоб не лише інтернет — узагалі все: мобільний зв'язок, ну, ти розумієш...

Запитання звучало більш аніж по-дитячому, взагалі безглуздо, зважаючи на те, що вона була фахівцем у даній галузі, компетентним і досвідченим. Однак відповідь хотілося почути від нього.

— Ну-у... Теоретично це можливо. Ядерна катастрофа, наприклад. Але ймовірність, ти ж розумієш, нині мізерна. До того ж, якщо таке відбудеться, навряд чи комусь знадобиться інтернет. А чому такі запитання?

— Уявилося, що пропала можливість дістатися до тебе. Отак от: раз — і «з кінцями».

— Знаєш, і я про це не раз думав. Буває так — завантажиш себе важкими думками, накрутиш — потім не знаєш, як позбутися.

— Чому мені не зателефонував?

— Пошкодував тебе. Тобі й без мене є кому настрій псувати. У тебе важче життя.

— У мене життя було важчим до тебе. А зараз... Зараз мені здається, що це — наше життя. Може, то лише ілюзія, але я так відчуваю і не хочу з цим боротися. Мене влаштовує. У мене було все, крім тебе. Тепер я нічого не боюся. Тепер можу жити вільно, без важких думок. Окрім одної, звісно...

— Якої? — не зрозумів Олег.

— Що все це раптово закінчиться.

— Ні, не переживай. Ми надто сильно зв'язані тепер на відстані. Стільки засобів — на будь-який смак. Воно так в'їлось у наше суспільство — до неможливого. Куди воно подінеться?

— А ти? Ти сам? Не подінешся? Ти не кинеш мене?

Тиша, що настала після цих слів, лякала. Навіщо було таке питати? Все у ній завмерло. Що скаже він зараз? Неймовірні думки охопили так швидко й несподівано, що перехоплювало подих. Потрапити у залежність? Отаку всепоглинаючу, схожу до наркотичної! Залежність від чоловіка, якого жодного разу не доводилося бачити і, можливо, не доведеться, якому від початку вірить на слово...

Уся ця дурня щезла раптово, так само, як і налетіла. Зникла, тільки-но знову почула його голос — низький і тихий, той, до якого вже звикла, той, що призначений дарувати життєві сили:

— Куди ж я подінуся?.. Від тебе важко подітися. Легше вже від себе. Ти мені потрібна. Так, що іноді здається, — без тебе взагалі не зміг би.

Те, що він говорив, мало дивовижний вплив. Язик не повертався назвати все це мертвим терміном «інформація». Будучи чимось набагато більшим і проникаючи через вуха, воно не бажало утилізуватись у свідомості. Слова цього чоловіка справді мали вагу, оскільки, потрапивши до її голови, наче важка субстанція, починали тиснути і стікати кудись нижче. І вона розуміла куди. Хто казав, що у неї нема душі, нема серця? Байдуже, хто. Навіть самій не раз так здавалося. Тепер Олег переконував її у протилежному. Адже саме там, у грудях зберігатиметься те, що вона зараз чує.