Розділ «V»

Я тут. Пробач. Сьогодні не пишеться. Лягай спати. Сподіваюсь, у тебе все гаразд.

Вона зітхнула й відвернулася до стіни. Ну чого? Хіба десь написано, що він повинен з'являтися щодня? А можливо, йому зараз просто не до неї. Самотній чоловік може бути не сам. На один вечір або ніч. Захопився, готувавсь і... не знайшов часу на неї. Той, хто ревнивий і не хоче знати про чужі амурні пригоди, не афішуватиме й власних.

Злість на себе відігнала залишки сну. Сьогодні зовсім психопатка. Сором та й годі. «Цікаво, на скільки ще мене вистачить за такого щільного графіка?» У голові оберталося. Робота. «Корки». Шеф. Чвари. Знову «корки». Він. Ноутбук. І знову робота...

Ну, все. Тепер уже точно до ранку. Скільки вже? Пів на дванадцяту. Снодійне пити пізно. Завтра не встанеш. О Боже... Якби на моніторі вчасно знайшовся його лист, вона б уже спала. Шкода тобі було...

Ні. Пити снодійне, просто зараз. Краще зранку їхати сонною, ніж хворою. О третій ночі снодійного вже справді не зробиш. Телефон, закинутий десь поруч із ліжком, вібрував тихо і наполегливо. Дідько б його забрав... Кому ще о такій годині?!

Номер на табло викликав правець. Щелепа відпустилась, а руки несподівано затерпли. Очі не наважувалися повірити. Телефонував Він. Довго і наполегливо. Чомусь похололо всередині, а палець ніяк не наважувався натиснути кнопку відповіді. Ну...

— Алло?

Власний голос здивував ще більше. Це були вже не інтонації роздратованої і невиспаної жінки, і прозвучало коротке слово, з якого вона ніколи не починала телефонних розмов.

— Привіт...

Його ж голос виявився тихим, густим, надзвичайно приємним і, як здалось їй, дуже сумним.

— Куди ж ти пропав? — запитала Ірина. — Зовсім забув про мене. Гадала, до ранку не спатиму...

— Пробач, — він зітхнув глибоко і невтішно. — Мені погано. Я знаю, не личить плакатися жінці, але... Я цього ніколи не робив, просто дуже важко зараз...

— Що сталося? — видихнула у мобілку. — Розповідай уже. У чому справа?!

— Нічого не сталося. Точніше, нічого конкретного. Просто... знаєш, як ото буває — день за днем накопичується негатив. Щось погане, невдале стається кожного дня. Людина терпить, намагається не зважати. Нехай усе це поодинці — дрібниці, але колись вони переливаються через край, і тоді здається: все, більше не можу. І не знаєш, як пережити цей стан.

— Є таке, — погодилась Ірина. — Отже, конкретного поганого, серйозного у тебе нічого не сталося? Скажи!

— Начебто ні.

— Ти мене налякав...

Їй по-справжньому відлягло. І не лише від моменту його дзвінка, а за весь день накопичення власного негативу. Рука знайшла кнопку нічника й вимкнула світло. Так було приємніше. Ну, тепер снодійне вже можна відкласти.

— Послухай мене... — збираючись із думками, попросила Ірина. — Послухай, будь ласка, уважно. Я не знаю рецепту виходу з такого стану. Справді не знаю. У мене таке трапляється часто, і коли це відбувається, ненавиджу сама себе. Доводиться лише терпіти. Потім само минає. Поступово. Але для тебе... якщо ти раптом сам розумієш, як... Скажи, я справді на все згідна. Чим можу тобі допомогти?

— Побудь зі мною, — попросив він. — Просто поговори. Бо самому зараз неможливо.