Розділ «XXXIX»

— Ти не зрозуміла, — сказав Олег і повторив: — Я не хочу працювати з тобою.

— Чому? Поясни, будь ласка!

Ірина дивилася йому в очі й знала, що от зараз почує про те, що «він не забув» і усе решта. До цього йшло. Давай! Ну, не бійсь, адже навіть я цього вже не боюся...

— Бо така робота передбачає наше майже постійне перебування разом, регулярне й тісне спілкування. А мені цього не хочеться.

«Ну, скажи ж нарешті! Скажи! Що не забув мене. І після того, що я відповім, ти думатимеш інакше. І усе стане на місця».

— Чому ж так? — підштовхнула Ірина.

— Ти мені не симпатична, — мовив Олег і додав: — Як людина. А з таким багатством як гарна жінка у моєму становищі також нічого не зробиш. Того й не бачу сенсу в нашому регулярному і тривалому спілкуванні. Робота ж як така мене теж не цікавить, адже цілком працевлаштований. Пробач, але ти сама полюбляєш відвертість.

— Справді відверто, — погодилась Ірина. — І навіть більше ніж. А як же я була тобі симпатична стільки часу?

— А увесь цей час ми стикалися тільки одним — самотніми душами. А самотня душа не несе інформації про людську сутність. Вона — наче вогонь: коли до неї наближаєшся, відчуваєш лише тепло, жар, і неможливо визначити, що є його причиною — дрова, нафта чи...

Ця пауза з підшукуванням потрібного слова зробила свою справу.

— Я зрозуміла тебе, — зітхнула Ірина. — Біля вогнища на дровах ти б не відмовився посидіти щовечора. А виявилося, це смітник підпалили. Так? І того тепла вже не хочеться, коли задумаєшся, з чого воно. Усе справедливо. Декому неприємно перебувати біля людини з фізичними дефектами, а іншому... Скажи, я що — справді моральна потвора?

— Так не вважаю, — спокійно заперечив Олег. — Але твої життєві установки мені не імпонують. Тому це — остаточна відповідь.

— Тоді дякую, — звелася на ноги Ірина. — Прохання своє забираю назад. Цього разу не гину, тому жертв не потрібно. І нехай у тебе все буде добре. А виникне потреба — звертайся.

Колись така ситуація викликала б у неї скажену лють. Більше того: будь-коли раніше вона взагалі не змогла б її уявити. Нею знехтували. Її відхилили. Від неї відмовились. Її не захотіли. Не забажали як партнера, друга, подруги... Як людини. Бо не підійшла. В усіх цих розуміннях була не такою як потрібно. І зробила це людина, котру вона, Ірина, поважала й хотіла дужче й дужче, незважаючи на жалюгідний стан Олега. Фантастична, нереальна ситуація.

...Перші вересневі зміни проглядались у всьому — від школярів, які поспішали на уроки, до холодного ранкового неба в калюжах, де починали відбиватися жовтяві кольори. І усе воно разом спричиняло враження, що осінь настає у житті. Не загалом, звичайно. У її житті.