Розділ «XXXIX»

Зашуміла вода у ванній і одночасно потекло на дно чайника, який свого часу скритикувала Ірина. Спалахнув газ на плитці. Кава була вже розсипана в горнятка, розставлені на столі. Уявилося, як м'язисте тіло з нерухомими ногами вправно перекидається до ванни. Напевно, і там у нього все облаштоване належним чином. І як виявилося, не лише собі. Перед очима мимоволі виникли картини тих, хто, маючи значно менші втрати, брудний та нікчемний просиджує у запльованих кутках метро та переходів, простягаючи руку. Все залежить від людини, від закладених у голові установок на життя.

Вода запарувала у філіжанках, розносячи аромат по кухні й не тільки. Принесене печиво розкладене на тарілці. Ця людина дуже добре вміла організуватися незалежно від ситуації, а внутрішнє прагнення до порядку в усьому проглядалося скрізь — від чистоти у кутках до розкладання виделок у ящику. Посміхаючись до самої себе, Ірина провела рукою по шафі. Сантиметрового шару пилюки, що, здавалося, мав повне право залягти тут, не було.

Лише зараз, повністю залишена, вільна від думок та не сповнена емоціями, вона мала змогу роздивитися докладно. У кімнаті також лад — жодної зморшки на килимку, не кажучи вже про брудні шкарпетки по кутах. Усе просто і раціонально. Повагавшись, Ірина прочинила дверцята шафи. Одяг, білизна охайно, поскладані. А пере він що — також сам?

На комп'ютері — заставка. Жінка легко торкнулася клавіш. Картинка щезла, відкриваючи рядки малозрозумілих рівнянь та пояснень до них. Дипломна робота. Ось як. Олег заробляв ще й так — пишучи дипломні випускникам університетів, яким бракувало розуму або терплячості.

У коридорі почувся рух. Цього разу візок їхав сам, а водій лише вправно тиснув на кнопки. Принади його тіла тепер були надійно заховані під вільну сорочку.

— Дякую, — мовив, глянувши на стіл. — Але не варто було так турбуватися.

— А я й сама досі ще не поїла, — виправдалась Ірина. — Попередній одяг тобі більше личив. Гріх таке під сорочку ховати.

— Справді, — іронічно гмукнув Олег. — На прогулянку часто у майці їжджу, щоби дівки оглядались. А тут хто може мене бачити?

— Мене що, до уваги не береш?

— Звісно, ні.

— Чому? — здивувалась Ірина.

— Ми надто близько знайомі, щоб намагатися справити враження дешевими ефектами, — пояснив. — То про що ми мали говорити?

— Хочу відкрити власну справу, — без будь-якого вступу видала Ірина.

— Що означає — «справу»? — не зрозумів Олег. — Йдеться про бізнес?

— Саме так. Залишилася без роботи. Рівноцінної нема. Гіршої не хочу.

Вона всадовилася навпроти, дуже близько і взяла горнятко на коліна, зосереджено дивлячись у вічі тому, хто мав стати першим помічником у нових задумах.

— І... що?

Сірі спокійні очі впритул дивилися на неї.

— Ти зможеш вислухати мене до кінця, спробувати вникнути у те, про що я говоритиму, і не рубати з плеча відразу?

— Постараюся.