Розділ «XXIV»

— Це у тебе не буде сьогодні ікри, — просичала вона, вкладаючи у фрази всю зневагу, на яку була здатна. — А у мене якраз буде — і риба, і коньяк, і ще дещо, не зрозуміле фригідним чоловікоподібним...

Ця злива спаму заважала конструктивності думок, тому невимкнутий телефон ліг на сусіднє сидіння. Нехай Альбіна злиє і не кипить. Так... Де ж він? Що це може означати?

Забуття минулої ночі, адже сном це не назвеш, таки відновило Ірину, і зараз очі й не думали заплющуватися, хоча наближалася ніч. Місто ще жило, але менше ніж за годину все заспокоїться, і зробити це буде ой як незручно! Вона вийшла і зачинила машину. А тепер швидко!

Шлях поза будинками зайняв близько десяти хвилин, і малопомітна й малочутна у блиманні чужих фар і стукоті різнокаліберних підборів жіноча постать наблизилася до чорного позашляховика. Тільки не зупинятися! Серце завмерло. Джип не був зачинений! Дверцята клацнули, і її погляду відкрилася картина, що змусила заціпеніти.

Дробот відкинутий на спинку сидіння. Очі розплющені, застиглий погляд. Неприродно завислі руки, підкулені набік ноги. Особливо закарбувались у пам'яті черевики — вони стояли біля порога щільно стулені, торкаючись задниками основи сидіння, а коліна, навпаки, роз'їхались і баранка керма перебувала між ними. Акурат поміж ногами, впираючись дулом у сидіння, а рукояткою в «самі не хочу», лежав пістолет з нагвинченим на ствол глушником. Погляд Ірини знову ковзнув догори. А де ж дірка на чолі?! Одяг на грудях також чистий, тільки комір розхристаний, і видертий з м'ясом ґудзик ще тримався на клапті тканини. Все. Пасажирське сидіння порожнє. Крок назад — і відчинилися задні дверцята. На сидіннях та підлозі нічого. Чорт забирай, куди ж я лізу?

Багажник порожній. Дверцята заклацнулися. Ручки витерті. Ноги, не відчуваючи бруківки, несли жінку незрозуміло куди. Лише за кілька кварталів вона віддихалась, обдивилась і попрямувала до своєї машини. Ну, звичайно. Живий Дробот запізнитися на роботу не міг.

Вона їхала нервово і швидко. Думки намагалися працювати конструктивно. Насамперед — не наслідити. Ручки протерті, а більше ні до чого не торкалася. Якби хто й побачив її за відчинянням дверцят, то лише зі спини. Сьогодні ж викинути цей одяг. Усе!

Так виходило, що Дроботу не пощастило. Чогось не врахував. Комбінація, котру придумав цей хитрун, виявилась у чомусь помилковою, а справу він мав з такими мастодонтами, які зжеруть десяток «дроботів» і не вдавляться. Поки що усе було їй на руку. От тільки... Ноут, що пропав з кабінету, був єдиною ложкою дьогтю у бочці з медом, якою здавався припаркований «Міцубісі». Від цього порівняння Ірину пересмикнуло. Згадався трупний запах у салоні авто. Добрий собі мед... Вочевидь, Дробота замочили не щойно. Може, день тому. А може, й два. Тому й не відповідав. Адже напередодні «клубного столу» шеф уже сачкував з роботи і запросто міг бути мертвий. Судячи з усього, він так і не встиг увімкнути її ноута, інакше б апарат відізвавсь у мережах. Пощастило...

Боже, як же ж їй пощастило!

Проте ложка дьогтю продовжувала гірчити. Вимкнутий ноут десь валявся. Де? І коли він потрапить до рук стороннім особам, котрі можуть бути як правоохоронцями, що розслідуватимуть убивство директора «Глобуса», так і його «друзями» з одного та з іншого боку. Що там, у компі? Ну, звісно, її відбитки пальців на кнопках. Нічого дивного. Це справді її апарат. А шеф забрав користуватись. Або ж знайшов крадія з власного штату, просто не встиг їй повернути.

А крім відбитків? І за умови, що до нього доберуться оті, які рохкають і гризуть одне одного? Що ж, там купа її робочих програм. А бешкетувати за допомогою цього апарата вона ніколи собі не дозволяла. Хіба шеф за той короткий час увімкнення встиг ним кудись улізти. І що тоді? Тоді усе хріново. На ноуті могли залишитися будь-які файли. Навіть розмови отих невідомих для неї людей, які вона прослуховувала у кафешці. Тож навіть після смерті її головного кровопивці справи могли залишатися кепськими.

Де ж він, цей ноут?

Виконавши розворот практично на місці, «кашкай» помчав у зворотному напрямку.