Розділ «Двадцяті роки»

– А ти?

– А я песиміст.

– Чому?

– Я вважаю, що буде ще гірше.

Слова Теодора стали справджуватися вже зимою.

Новий 1923 рік не обіцяв бути якимось епохальним ні у житті родини Засмужних, ні для села Кам’янка Лісна, ні для цілої держави. Він почався навіть мажорно. Михайло закінчив школу в основному на «добре» і «дуже добре», про що красномовно свідчило Повідомленє шкільне.

Біда прийшла зі сторони, звідки її ніхто не чекав. Випадково простудився на протязі і майже миттєво згас наймолодший брат Юрій. Хвороба швидко перемогла ослаблений вимушеною кількарічною бездіяльністю молодий організм. Відчуваючи свій неминучий кінець, Юрій наполіг на тому, щоб Теодор привіз до нього адвоката. При свідках Юрій відписав все своє майно (а це два морґи землі) на ім’я Пелагеї. Саме так він хотів віддячити зовиці за все добро, що вона йому зробила.

Юрій Засмужний помер у перший день весни, коли на землі ще лежав неймовірно сліпучий сніг, скований ще зимовим морозом, а на чистому, як вранішня роса, небі світило вже весняне сонце.

Найбільше за ним побивалися Пелагея і малий Михайло.

А ще через декілька днів, 14 березня 1923 року, Рада послів Антанти ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії. Під цією дією Теодора Засмужного таки затвердили на війта, що дуже його здивувало. З цією метою влітку Теодора викликали у земський повіт, у Раву-Руську. Утворений три роки тому у складі Львівського воєводства Рава-Руський повіт включав і Кам’янку Лісну.

Повітове місто зустріло його запахом нещодавньої пожежі. З невідомої причини чомусь загорівся єврейський квартал, і саме він найбільше постраждав.

Біля староства – високої споруди з оригінальним фасадом – вже стояло з півдесятка бричок. Зауваживши вільне місце, Теодор повернув туди коней.

Прибулі скупчилися у дві неоднакові групи. Одна – більша, краще одягнута і… гоноровіша – розташувалася ближче до дверей староства. Лунала голосна польська мова. Було видно, що саме вони тут господарі. Друга група – п’ять чоловік – стояли осторонь і скромно мовчали.

Миттю зорієнтувавшись, Засмужний зібрався вже приєднатися до меншості, як від поляків відділився такого ж, як і він, віку чоловік.

– Драп хоче бути війтом? – здивовано запитав він.

Засмужний уважно придивився до нахаби. Його обличчя, а особливо манера говорити, видалися якимись знайомими. Він спробував згадати, де бачив цей наглий вираз, але пам’ять не могла зразу справитися з цим. Теодор гарячково згадував, дедалі дальше віддаляючись у минуле. Нарешті він співставив свою здогадку з фактами минулого і відповів так, щоб почули всі поляки:

– І це говорить людина, яка так і не змогла стати хоча б єфрейтором!?

Адам Скавронек (а це був він) перекривився. Він не чекав на таку нахабну відповідь Засмужного. Натомість поляк випнув груди і сказав:

– Так, у цісарській армії я не став навіть єфрейтором, як дехто, зате у польській дослужився до капрала.

– Ну і я закінчив війну сотником, – вставив Засмужний. – І не треба пану хвалитися.