Розділ «Двадцяті роки»

– Ну, хлопці, розказуйте, що сталося дорогою до школи, – сказав він.

Михайло з Дмитром перезирнулися.

– Нічого не сталося, – відповів Дмитро.

– Точно нічого?

– Точно нічого, – підтвердив Михайло.

Йому аж відлягло від серця. Боятися було даремно, адже вони дійсно нічого не натворили.

– І ви нікого не зустріли дорогою? – допитувався Климко.

– Тільки жида.

– І все?

– Все.

– Тоді чому ви з ним не привіталися?

Батько примружив очі. Цього виразу Михайло боявся найбільше. Він знав, що після цього обов’язково настане покарання.

– Ну?

На очах хлопців виступили сльози.

– Ми… не… – спробував пояснити старший Дмитро.

– Що ви не?

– Ми не знали, як вітаються жиди! – знайшов, що відповісти, Михайло.

– Так, – підтвердив Дмитро. – Пан отець розказував нам, що вони не признають Ісуса Христа, тому до них не можна звертатися «Слава Ісусу Христу!». А як інакше говорити, ми не знаємо.

Вчитель перевів погляд з дітей на Теодора. На його обличчі відобразилося здивування. Теодор його заспокоїв.

– Не хвилюйтеся, пане вчителю! Будьте певні: завтра вони знатимуть.