Розділ «Двадцяті роки»

– Що? – запитав Теодор.

– Ти мене виніс не для того, щоб поговорити, як вітатися до жидів. Розмова про інше.

– Про інше, – підтвердив Теодор. – Слухай, Юрку, хочу поставити нову хату. Що ти на це скажеш?

Замість відповіді молодший брат підняв голову, подивився на почорнілі дошки, трухляву стріху і кивнув.

– Так, давно пора, – згодився він.

– Раніше не виходило, сам знаєш.

– А подужаєш? – засумнівався Юрій. – Сам бачиш, який з мене робітник.

– Та я на тебе і не розраховував. Думаю, Йван поможе. Хлопів наймемо.

– А ліс? А дерево? А жити де? Хату ставлять не один рік.

– А ми цю хату чіпати не будемо, – пояснив Теодор. – Думаю будуватися ось там, на горбочку.

Він показав на стодолу.

– І не затопить, – згодився Юрій.

– Це також не маловажно, – підтвердив Теодор.

– А ліс?

– Хочу тобі таке сказати, – стишив голос старший брат. – У неділю після відправи підійшов до мене отець Саламон і запитав, як я ставлюсь до того, що громада рекомендуватиме мене на посаду війта.

Ця звістка стала для Юрія неймовірною.

– А що ти? – запитав він.

– А що я? Я не став зопалу говорити ні «так», ні «ні». Обіцяв подумати.

– Це вірно, – похвалив Юрій. – Треба зважити всі вигоди і ризики. Але чи згодяться на тебе у повіті?

– Ось і я так думаю. Як-не-як і я, і ти у свій час воювали проти поляків.