Розділ «Двадцяті роки»

Останні слова батька дещо заспокоїли Михайлика. Він відчув, що його провина не досить велика і максимум, що йому «світитиме» – це пропущена сьогодні рибалка. Ну, нічого, щук у Малому є ще досить, наловить іншим разом.

Теодор з допомогою Пелагеї заніс до хати покупки, жінка залишилася поратися з їжею. Теодор знову з’явився у дверях, підійшов до брата, звичним рухом узяв його на руки і заніс всередину. Михайлик пішов слідом.

Обід проходив звично. Теодор розповідав про свою поїздку до Жовкви, говорив, що на базарі і в крамницях беруть і німецькі, і австрійські, і польські, але це триватиме вже не довго, з’явилися якісь нові польські гроші, тому люди намагаються позбутися старих паперів.

– Ніхто не знає, як переводити одні гроші в інші, – говорив Теодор. – Тому крамарі брешуть людям, обманюють їх! А що зробиш? Самі держави не маємо, от і терпимо.

Після спільного обіду, коли мама прибрала зі столу посуд і змела сухою шматкою крихти хліба, батько наказав синові сидіти на місці. Сам встав, підійшов до креденця і поставив перед Михайлом каламар і ручку з пером. Потім покопався у сумці, з якою їздив на базар, і вийняв чистий зошит. Михайло аж засвітився від щастя. Саме про такий зошит він мріяв давно, увесь час просив, щоб тато купив його, а то негарно писати каліграфію на обрізках сірого паперу.

Батько поклав зошит перед Михайлом, розгорнув його. Білі аркуші аж просилися, щоб на них писали.

– Пиши! – сказав тато.

– Що писати? – не зрозумів Михайлик.

– Пиши у першій лінійці: «Слава Всевишньому Богу!»

Малий нічого не зрозумів, але вмокнув у чорнило перо і акуратно, каліграфічно вивів слова.

– Написав? Добре. А тепер ці слова ти напишеш у кожному рядку до останньої сторінки.

Присутні (а в кімнаті були всі домочадці) перезирнулися.

– Навіщо це? – запитав Юрій.

– А щоб мій син до кінця свого життя знав, як вітатися до жидів! – підвищив голос Теодор.

– Що сталося? – знову запитала Пелагея.

– Їду я додому повз школу, а мене перестріває вчитель Климко. Зупиняюся, а коло нього стоїть жид Мойша. Так і так. Вчитель каже мені, що до нього підійшов Мойша і поскаржився на наших дітей. Вони пройшли коло нього і не привіталися. Він (Теодор кивнув на принишклого сина) пояснює, що не знав, як вітаються жиди. Ось нехай і запам’ятає на все життя.

– А новий зошит навіщо псувати? – поцікавився дядько.

– І це йому буде наукою! А зараз нічого нам йому заважати. Давай вийдемо на двір.

Теодор підійшов до брата.

– Та скільки ти мене будеш носити! – зопалу вигукнув Юрій.