Розділ «Українська комісія»

Але повернення української комісії довелося чекати значно довше. Минув квітень, вже доходив до кінця травень, а така бажана комісія не з’являлася. Лише після того, як табором пронеслася новина, що Італія, яка до того зберігала нейтралітет, оголосила Австро-Угорщині війну, на початку червня ворота Талергофа пропустили дев’ятьох представників галицької інтелігенції на чолі з доктором Іваном Ганкевичем. За цей час дії обер-лейтенанта Чировського призвели до того, що навіть ті, хто спочатку сумнівався, тепер став переконаним прихильником служби у війську, тому вони перестали його цікавити. Особливо Чировський зганяв свою злість на групі студентів, які навідріз відмовилися ставати під прапори цісарського війська.

Становище Австро-Угорщини було незавидне, тому для того, щоб записатися до війська, не обов’язково було ставати перед комісією. Їй передали список тих українців, які зголосилися до війська. Адміністрація табору з цього списку викреслювала тих, кому, на її думку, не можна давати в руки зброю. Таким чином, первісний список став на третину легший.

З каменюхів до війська не потрапили, звісно, отець Лев Саламон, Ілля Залужний, Дмитро Яцун і Семен Кудрик.

Решті наказали чекати призову. З цим українська комісія поїхала.

До того монолітна спільнота якось одразу поділилася на дві групи: «ми» і «вони». Конфліктів між ними не виникало, але групувалися в’язні вже у компанії «за інтересами».

Спочатку думалося, що чекати доведеться довго, як завжди буває у таких випадках, враховуючи бюрократичну тяганину австрійських чиновників. Але вже наступного дня зранку усіх мобілізованих відділили від загальної маси, нагодували більш-менш нормальною їжею, відвели у загороджений загін, де звичайно тримають коней панів офіцерів, і… наказали чекати.

Вже не в’язні, але ще не солдати, опустилися на землю. Чекати то чекати. Теодор Засмужний сидів, опершись на спину Михайла Березовця, і думав про те, що чекає на нього цього разу. Те, що їх везуть не на курорт, всі зрозуміли одразу. З розповідей полонених російських солдатів галичани дізналися про всі принади військової служби на війні. Але кожен також знав, що гірше, ніж тут, бути не може.

Знали вони, куди їх відправляють. Найближчий від Талергофа фронт був Італійський, та й командування не ризикнуло відправити неблагонадійних галичан на російський фронт: австрійці досі були певні, що в Талергофі сидять по заслузі.

Теодор заплющив очі. Він підставив обличчя теплому альпійському сонцю. Боже, як добре відчувати себе вільним!

Він розплющив очі від того, що почув перед собою якусь розмову. Повз огорожу загону йшли розмовляючи два австрійських офіцери, не з адміністрації табору, а саме військові. Обличчя одного з них Теодорові здалося знайомим. Він напружив пам’ять. Ні, він все-таки десь бачив це вольове обличчя, ці хвацько закручені вуса, але де… На офіцерах була звичайна польова піхотна форма, але щось у рухах офіцера здалося Засмужному незвичним. Ну, звичайно ж! Офіцер йшов дещо перевалюючись, як звичайно ходять кавалеристи.

Неймовірна думка, але якщо це…

– Гер обер-лейтенант! – зірвався з землі Теодор, від чого Михайло Березовець, втративши опору, розлігся на землі.

Але Засмужний на це не зважав. Він зауважив, що офіцери ніяк не відреагували на його слова, тому повторив ще раз:

– Гер обер-лейтенант фон Шлосман!

Офіцери різко зупинилися, із здивуванням подивилися на худого зарослого в’язня, що стояв за загорожею. Один з офіцерів підійшов до загону. Лише тепер Теодор помітив, що Шлосман став гауптманом.

Обидва мовчали. Засмужний не став називати себе, впізнає, то добре, ні – значить не судилося, а гауптман намагався пригадати, хто цей в’язень.

Враз його брови підскочили вгору.

– Ґефрайтер Засмужний? – обережно запитав він.

– Яволь, гер… гауптман! – зрадів Теодор.

– Чому ви тут? Ах так… Куди зараз?