Розділ «Князь і козак»

Князь Вишневецький ходив по квартирі та гриз нігті. Відіпнята шабля висіла на поруччі стільця. Його довге, тонке волосся було в неладі. Його очі, ніби витиснені з очних ям, були великі, блискучі. Він рідко кліпав повіками, здавалося навіть, що вони закороткі, щоб закрити очі, тому й погляд його робив дивно немиле враження. Голову носив високо, тому, хоч малого росту, видавався вищий, як був у дійсності.

Його медикус саме залишив його і він ждав на пажа, щоб налагодив йому купіль. Уже перед кількома тижнями він завважив, що виразки на його чолі і шиї стали помітно зменшуватися і бліднути і це не занедбав його медикус приписати в користь ліків, які він подавав. Але зате в носі щось було недобре; дихати носом ставало тяжко, гидкий запах став ще гірший і сам ніс немов змінював форму. Також його піднебіння було опухле й болюче.

Князь не був у доброму настрою. Жадоба помсти привела його з Литви сюди і він думав, що вишуканими масовими тортурами, в яких любувався, зуміє втихомирити бурю, що шаленіла довкруги.

Патер Цєцішовський тихо, але невпинно й послідовно, підсичував його й так надмірно жорстоку вдачу, бо й справді жорстокістю він перевищував усе, що колинебудь і сам бачив. Сьогодні зранку, тут таки в Райгородку, сто сімдесят і п’ять рук, уложених в один стіс, налічили його посіпаки після закінчення екзекуції. Вже самі його люди, хоч вони були вибранцями князя, почали негодувати і князь про це знав. Із ним був його невідступний єзуїт, ксьондз Цєцішовський, що мав око всюди на всіх і на все.

Князь вірив, що пострахом погасить пожежу, що помстою заспокоїть себе після всіх утрат, яких сам він зазнав. Тим часом ніщо не вказувало на це. Навпаки. В околицях, через які проходив, пожежа загорілась з найбільшою силою й жорстокістю. Полонне впало і стільки крови там полилося, як ніде досі. Воєвода Тишкевич — згадав далі князь — нарікає, що він йому його людей мордує. Хто — мовляв — буде робити, як мої піддані вигинуть або стануть каліками? Сам воєвода вдає хворого і до нього не приходить.

Чим глибше князь призадумувався, тим гірший ставав його настрій. Наостанку не міг утерпіти. Не чекаючи на купіль, узяв шаблю під пахву, ногою копнув двері і вийшов на столочене кіньми подвір’я плебанії, де стояв квартирою. На подвір’ї вздовж плотів, при возах, стояли осідлані коні. Скрізь товпилися вояки, джури, куховари, слуги. Скрізь був гамір, рух, але видно було, що всі тут стримувалися від криків і сварок тощо.

Кривавий князь був пострахом для всіх.

— Коня мені! — кликнув князь до офіцера, що вибіг йому назустріч.

Джура привів два коні, а службовий офіцер поскочив притримати княже стремено.

— Васць їдеш зо мною! — кинув князь приказ офіцерові і, не оглядаючись, чи за ним їдуть, рушив конем за браму. В’їхав у вуличку, на якій іще склилося на поверхні болото після останнього дощу, і тільки тоді поглянув на службового офіцера.

— Де пан воєвода Тишкевич стоїть?

— Я вашу княжу милість запроваджу.

В’їхали на інше подвір'я, також завалене возами, тісне від коней і людей. Але тут метушня і гамір були куди більші, як біля княжої квартири.

— Іди васць до пана воєводи й скажи, що я хочу з ним бачитися.

Сидячи на коні та чекаючи на поворот офіцера, князь приглядався до всього і його тонкі уста ніби застигли в широкій усмішці.

Вернувся службовий офіцер із словами:

— Пан воєвода просить вашу княжу світлість увійти.

Розмова з воєводою була коротка. Тишкевич лежав у ліжку, скаржився на біль у серці, намовляв князя залишити боротьбу з повстанськими ватагами та рушати на захід. Князь слухав, рідко відзиваючись, запитав воєводу про здоров’я, накінець піднісся із стільця, стиснув воєводі руку, запевняючи, що він також уже рішився покинути терен, захоплений повстанням та рушити на захід.

Але коли приїхав на свою квартиру, застав там перед домом гурт офіцерів, які чекали на нього.