Розділ «Заграва»

Полковник Данило Нечай

Щораз більше тривожних вістей стало долітати до старого дому в Загір’ї. Грізні страхіття воєнної бурі, що розшаліла з усією силою над Україною, добирались й у ту тиху, лісами захищену сторону. Чи то сосна сосні передавала вісті? Чи то їх птахи на крилах несли? Чи то їх вітер перекидав просто із здобутих міст, із спалених сіл? Досить, що ці вісті росли, громадилися, приходили одні страшніші одних, може й перебільшені, як то завжди буває, може не всі правдиві. Але було між ними багато правдивих, неперебільшених.

Полонне впало і скупалося у власній крові. Кривоніс... Кривоніс меч гніву ніс, мечем косив, в огні бродив щораз дальше через Погребище, Махнівку, Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріччя, Острог і багато, багато інших міст і містечок. Настав день суду для поляків, для шляхти, для всіх, хто проливав кров невинного народу. Народ, розпалений гнівом, жадний пімсти, гуртувався біля Кривоноса. І нові слухи:

Із-за болотнистої Прип’яті, через грузьку пинську землю, на підмоклих доріжках, крізь глухі ліси вдерся в Україну князь Ярема, пан на Вишнівці і на Лубнях, “воєвода руський”, запроданець, відступник від віри й народу, запеклий ворог козацтва.

Махнівку, Погребище, Немирів і всі села й міста, що поклалися на його шляху, скривавив жорстокими карами, судами, помстою на ринках міст і на майданах сіл, лісом палів із застромленими на них людськими тілами.

Тисячі відрубаних рук, ніг, незліченні очей позбавлені сліпці залишалися на його шляху. Так проходив країною демон війни, безжалісний, нелюдяний, божевільний.

В Загір’ї тим часом життя плило, як і досі. Було тихо. Не було ні війська, ні повстанців, ні насильства. Ті, що хотіли йти в повстання, пішли і часто перед відходом приходили до Олешича за порадою та з проханням заопікуватись їхніми ріднями. Більшість сиділа на місці, неспокійна, насторожена. Люди збиралися на наради й приносили вістки зі світу в дім Олешичів. В Олешичів також зайшли зміни. Зник давній, спокійний, радісний настрій, що панував там у днях, як далеко Христя могла сягнути пам’яттю. Олешич ходив зажурений, часто подразнений. Нерідко ставав перед своїм малим арсеналом, збирав найближчих сусідів та парубків із дальших околиць, розділював між них мушкети й самопали, оглядав коні, затрачуючи всю охоту до господарських справ, за якими колись залюбки побивався. З обличчя пані Олешичевої сплила давня усмішка щасливої матері. Її волосся посивіло, але вона стала ще рухливішою, перебираючи на себе, в додатку до всіх давніх хатніх зайнять, іще й догляд над жнивами.

Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.

Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.

Всі троє вийшли на ґанок.

— Адаме! — скрикнула нараз пані Олешичева, збігаючи по сходах і припадаючи до воза.

— Мамо! Ой, мамо! — прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.

Адама знесли обережно з воза й понесли додому.

Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.

— Прокопе! — Звернувся до молодого наймита — запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його тут! Скажи, що мій син ранений.

Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.

Адам простяг руку й поклав на батькову.

— Коліно? — спитав батько.

— Коліно.

— Де?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Полковник Данило Нечай» автора Радзикевич В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Заграва“ на сторінці 1. Приємного читання.