Розділ «У сумерках манастирських мурів»

— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?

Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.

Нечай приспішив крок.

Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.

Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.

Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.

— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?

Нечай із несподіванки та здивування подався взад.

— Хто це? Хто мене тут знає?

— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.

— Невже це?... — Нечай приступив ближче.

— Так. Це я, Ґізель.

— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.

— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.

Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.

Тут Ґізель зупинився і довшу хвилину мовчки глядів на Нечая.

— Такий самий, як був колись. Не змінився. Тільки вус більший і в плечах ширший. Але очі ті самі — говорив уголос, ніби до себе. — Вірні очі! Та сама точність, пильність; та сама сміливість і палкість.

Правда?

Нечай дивився на ректора, не відповідаючи. Ґізель, наче читав із пам`яті: