Розділ «Тінь Кисіля»

Ганна Грузевичева, як її звали: тітка Ганна, була сестрою матері Нечая. Він ледве пам’ятав свою матір, бо вмерла йому, ще коли був малим хлопчиною. Тітка Ганна, яка овдовіла й була бездітна, цілим серцем прив’язалась до синів своєї сестри, Данила й Івана. Матвій був куди старший і був на Січі ще за життя батька. Іван також швидко вилетів із гнізда, вчився в колегії, яку заснував великий київський митрополит Петро Могила, і потім на Січі попав у татарський полон. Кілька років перебував то в Криму, то в Анатолії, навчився турецької і татарської мов і пізнав тамошнє життя. Коли згодом Данило віднайшов його та викупив, на Січі вважали його за знавця Криму й Туреччини і тому в часі повстання гетьман обрав його на постійного резидента в Бахчисараї.

Данило довший час проживав у своєї тітки і вона прив’язалася до нього більше, ніж до Івана. Коли кинув колегію і слідами своїх братів пішов на Січ, закупив для неї хутір та дбав, щоб жила без турботи. Як приїхала Христя з мамою, тітка Ганна прийняла їх із щирим серцем. Христя завоювала її зовсім і не треба було старій жінці казати, чому саме Данило прислав ці жінки на хутір до неї.

Тиждень за тижнем воліклися поволі на хуторі. Скупі вістки доходили сюди з Києва про нове польське військо, про вибір реґіментарів, про відступ князя Вишневецького, про дальші успіхи повстання, аж нарешті київські міщани почали хвилюватися й нетерпеливитися. Йшли щораз грізніші вісті, що Польща вислала величезні війська, щоб покорити козаків, що це військо перейшло з-під Львова на Волинь і злучилося з військами Вишневецького та інших панів і тепер, як та чорна хмара, гряде на Хмельницького.

Вістки урвалися. Дні минали в непевності і тривозі. Церкви виповнялися вірними, нарід молився, надслухував, чекав.

Аж ось одного дня, наче грім, пронеслася чутка про погром польського війська під Пилявцями. І, як той грім, що загримить і потім перекочується відгомоном від краю неба до краю, розливається і стрясає небо й землю, так розносилася ця вістка по цілій країні.

Оповідали собі люди, що розгром був страшний, що все польське військо або полягло, або розсипалося на всі сторони світу, як зів’яле листя, яке осіння буря розкидає по полі; що в руки козаків дісталася нечувана здобич, незліченні багатства, що Польща лежить тепер у крові і в болоті, безборонна, безсильна, безрадна, приголомшена тривогою, смертельно ранена,

На устах усіх появилося знову ім’я Хмельницького, сміливого провідника, безстрашного переможця, Богом даного захисника віри й народу.

Нові вістки приходили тепер, часті, одна за однією, повні хвилюючої радости, що все польське військо перестало існувати, щезло, як щезає сніг під промінням весняного сонця.

Разом із тим щораз частіше почали люди повторювати ім’я Нечая.

І серце в грудях Христі забило радістю, і очі в тітки Ганни світили гордістю: Нечай оточив польське військо; Нечай був перший у польському таборі; ділом Нечая був пилявецький погром.

Над їхали вози з раненими козаками, товпилися на дорогах довженні валки з добиччю.

Казали, що поверх сто тисяч возів, виладуваних усяким добром, дісталося в козацькі руки.

Незабаром і до хутора тітки Ганни з’їхали вози, вщерть виповнені дорогоцінною добиччю і тільки тепер могли Христя і її мама пізнати, що то за багатства були в польському таборі.

Привіз їх Дрозд. Привіз також листа до Христі і привіз вістки. В листі Нечай писав коротко, що сподівається під зиму бути вдома, що війна так, якби закінчилася, і запитувався, чи схоче вона бути його дружиною.

Зате Дроздові язик розв'язався як міх, повен зерна. Дрозд знав, що має перед собою душі, найближчі до Нечая, які раді б знати про нього все.

Довгими годинами слухали вони оповідань про жорстокі бої на Поділлі, про малого Андрійка, що був тепер уже тут, на хуторі, про постій у Межибожі, про брацлавський полк, про всіх сотників та всю полкову старшину, про бої під Пилявцями, про розгромлення загону Зацвіліховського, про дивне зникнення Забуського, про те, як то Нечай вступив у польський табір, маючи при собі тільки Андрійкового батька, про вирубання німецької піхоти. Слухали вони цього, як предивної казки, раз-у-раз перериваючи його оповідання окликами та засипаючи його питаннями.

— А де ж він тепер?

— Із гетьманом.

— Що задумують дальше?