Розділ «У наметі Кисіля»

Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід.

Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що втратив усе для неї. Казали, що він у змові з Хмельницьким. Казали, що коли він побачив, які сили Польща виставила проти козаків, налякався, що кінець повстання недалеко, тому хотів пактами рятувати Хмельницького. А позавчора ксьондз Цєклінський, домініканець, повторив йому просто в очі те, що казав Вишневецький: що він стоїть у порозумінні з козаками та що він, Кисіль, одержав обітницю від Хмельницького, що цей поможе йому стати польським королем, дасть на те гроші і військо! Тому то він, Кисіль, не хоче, щоб поляки розгромили козаків.

А серед козацтва? Серед козацтва він також зрадник, запроданець, відступник. Хмельницький навіть не хотів укінці говорити з його комісарами, коли довідався з переловленого листа, що він, Кисіль, звертався до Москви з проханням помогти полякам, щоб покінчили з Хмельницьким. Небажаний він ані тут, ані там, зненавиджений і одними і другими.

Коли приїхав накінець до польського табору, — бо куди ж, ради Бога, мав їхати? — то ніхто до нього не вийшов, ніхто слова не промовив. Його власні люди — а мав він дві власні волоські корогви — залишили його, покинули, наче прокаженого.

Воєвода бачив, що його діла стоять погано. Він зайняв становище між двома силами, що були собі ворожі, і намагався загладити безодню, що заіснувала між ними. Тепер став він розуміти, що безодні він не виповнить, що між тими двома силами не може бути порозуміння, миру, згоди. Він зрозумів, що тут ідуть змагання про щось куди більше, ніж про те, хто має мати булаву на Запоріжжі, чи скільки людей у реєстр Польща згодиться вписати. Відкрились йому очі й перед ними ясно виринула чиста, повна, небажана для нього, грізна правда: його власний нарід, якого він кість із кости, кров із крови, хоче жити своїм власним, вільним життям і йти своєю дорогою. А він став проти власного народу, проти його природного змагання до свободи; він опинився на шнурку тих, що ним помітують, як собакою.

— Господи! Господи! — вголос кликнув воєвода, вдивляючись у непевне, блимаюче світло свічок.

Паж увійшов до намету.

— Чи ваша милість кликали мене?

— Ні! Ага, то ти? Чекай, скинь мені чоботи.

— Може я вашій милості дам іншу пару чобіт, а ці висушу й вичищу.

— Добре. Нехай буде й так... Чи там є хто коло шатра?

— Хтось, здається, приїхав.

— Поглянь перше.

Джура вийшов. Воєвода вчув голоси біля намету. За хвилину заслона відхилилася і він почув голос свого джури:

— Пан Забуський, його милість, до вашої милости пана.

— Нехай увійде!

Ввійшов Забуський. Високий. Широкий. Понурий. Темний.

— Чолом тобі б’ю, пане воєводо!

— Чолом вашмосці, пане Забуський!