Розділ «У Київ»

Молодий Олешич помер іще того самого дня по полудні. Рішено похоронити його у великій братській могилі, де зложено вже тлінні останки всіх козаків, що впали під Брищем, разом із сотником Дочилом.

Тому, що Нечай не міг залишатись довше в Загір’ї, бо всі його кінні сотні стяглися вже до тієї ж оселі, похорон Олешича відбувся ще того самого вечора.

Прибита горем пані Олешичева не хотіла вже клопотатися ніякими домашніми справами й сиділа тихо, без слів.

Христя мусіла взяти на себе ввесь той тягар, що його так радо й невтомно несла досі її мама.

Був вечір. У столовій кімнаті зібралося багато старшин. Були з ними Климовський і Нечай. Ніхто не був охочий говорити, бо й слів потіхи не можна було знайти. Їли холодне м'ясиво з хлібом, попивали медом і мовчали. Накінець Нечай підійшов до пані Олешичевої, сів біля неї на ослоні і, з трудом добираючи слова, почав говорити:

— Божа воля, — пані-матко. Може Бог дасть, що поверну вам пана Олешича живого, бо, що він живе, я того певний. Може знайду також убивника вашого Адама й дам йому годящу за це плату. Не час сьогодні говорити, про що хотів би я, бо війна тількищо почалася. Ще далеко нам до кінця. Ви знаєте, пані-матко, що мені треба завтра вранці вирушити в похід, тож наші дороги мусять тепер розійтися. Ви тут оставатися не можете, бо де Забуський, того ніхто не знає.

— Я тут остануся — відізвалася пані Олешичева.

— Останетеся ви, останеться Христя. А що, як той зрадник криється десь близько в лісах, чи дебрах і, знаючи, що я мушу вас покинути, кинеться на вас так, як шуліка на легку здобич? Ви, пані-матко, того зрадника не знаєте так, як я його знаю. Може він і вернувся до князя Яреми і схоче з новими людьми наїхати на Загір'я. Тоді що ви зробите? Вам треба рушати також, таки завтра вранці, в Київ.

— У Київ?

— У мене є тітка в Києві. Вона вам дасть захист і опіку. Дам вам своїх людей, щоб вас туди завезли і може...

Нечай поглянув у бік Климовського.

— ...Може пан Климовський відпровадить вас також. Добром, що залишиться, не турбуйтеся. Багато речей із собою не беріть. Із вами підуть також мої вози зо здобутим добром і вози ще деяких старшин. Усе моє добро — ваше. Воно вистачить на достатнє життя для цілої родини на довгий, довгий час. Його я вам даю під опіку й користування.

— Як ми можемо від тебе брати, Даниле?

— А чи ж я тут не приїздив, як до родини? А чи ж не вважав я вас, як свою родину? Маю я кого на світі, кого любив би так, як вашу Христю люблю? Я казав їй те і мені здається, що і я їй не байдужий. Казав я вам, пані-матко, що війна буде важка, забарлива й довга. Поляки збирають сили, посполите рушення от-от збереться, пани теж свої корпуси зводять разом. Тому я тепер не прошу про вашу згоду на вінчання з Христею. Нехай почуває себе вільною, свобідною.

— Але...

— Я не маю нікого на світі, крім братів і тітки, про яку згадував. Моїх братів ви знаєте. Знаєте, що вони допомоги від мене не потребують. Тітка має від мене стільки, що не потребує клопотатися про насушний хліб. Тому то завтра вдосвіта, як на світ благословлятиметься, треба вам бути готовими. Кого з людей хочете взяти, беріть. Я вам час-до-часу пішлю посланця та може й батька.

— Бог тобі за це відплатить, Даниле.

— А ти, Христе, — Нечай підняв голову й поглянув на Христю, що мовчки стояла кого мами — а ти, Христе, згідна з тим, що я кажу?

— Так, Даниле.