Розділ «Крута Балка»

Красносельський чвалом вертався з роз'їзду.

— Вже йдуть! — кликнув, зіскакуючи перед Нечаєм із коня. — Входять у ліс.

— Як ідуть?

— Табором. Вісім рядів возів із кожного боку. Спереду гармати. Певно, й позаду, тільки ми не могли бачити. Коні в середині. Спішене військо все при возах. Нечай глянув по старшинах, що були при ньому.

— Цікавий, як вони таким ладом через ліс підуть.

— Порядок попсується — відізвався Байбуза. Але гетьмани вважають, що ліс безпечний, бо Бігановський дав би був знати.

Під'їхав Маковський.

— Козак із листом до тебе, полковнику. Від гетьмана.

“Польські гетьмани рішили на раді відступати — писав Хмельницький. — Як ви там добрі засіки поробили, не перепустіть їх, на Бога, доки не наспіємо. Як їх затримаєте, то те військо пропало. Посилаю Кривоноса на підмогу."

Нечай звернувся до післанця:

— Де ж полковник Кривоніс?

— Я виїхав уперед, а полк рушив за мною.

Нечай глянув докрути себе і його груди наповнилися гордістю. Ще тиждень тому він був безпомічний, зв'язаний, у полоні. Сьогодні під його рукою вже сила! Самих драгунів Красносельського й Байбузи поверх шістсот. А скільки охочого люду! — Ніхто не знав певного числа, але було, коли не більше, в п'ятеро стільки. І все при зброї. Пороху доволі й куль. Кілька малих фальконетів, що їх іще в Мошнах захопив, наладованих тепер сіканим оловом, готових було нести смерть і знищення. А ввесь виряд панцерного полку Бігановського! А коні! Багато досвідчених вояків, велика поміч від Красносельського! Байбуза теж не хтобудь. Ні. Туди поляки не посунуться! До того ще прийде Кривоніс... Пропало те військо! — думав, пригадуючи собі лист гетьмана Хмельницького.

Незабаром прибув Кривоніс із полком охочекомонників.

Балку обсадили щільно, залишаючи Байбузу з відділом драгунів у залозі.

І знову чекали.

Аж ось далеко десь із лісу зачав доходити гомін багатотисячної товпи, що помітно зближалася. Потім долетів до вух скрип немазаних возів, чути було іржання коней, рев волів. Десь далеко гупали гармати.

Гомін змагався з хвилини на хвилину. Хто не знав би, що це наближається вороже військо, міг думати, що переганяють лісом велетенські стада скоту.

Аж ось дорога зачорніла від збитої гущі. Спершу появилися на дорозі поодинокі вершники, потім гармати, вози, потім люди, коні, товар, знову піхотинці, незліченна сила возів. Усе те по стрімкій, похилій дорозі самою своєю вагою летіло вниз, у болото загаченої річки. Крик, гамір, і рев череди збільшилися. Видно було крізь дерева й кущі, як вози, гармати безладно, одні за одними летіли згори вниз, переверталися, на них впадали другі, треті, десяті. Ні на що здалися крики команди, ні на що спроби затримування, все летіло вперед, як та снігова лявіна, що летить униз, нищить усе по дорозі, себе не виключаючи. Гарматні стріли, що відзивалися досі десь далеко, зливалися тепер ув один безпереривний гук. До окопів долітали далекі крики: “Бий! Слава! Аллах! Аллах!”