Розділ «Князь на Лубнях»

Лубні і лубенський замок уявляли собою в тих днях картину похідного таборового життя. По тісних вуличках малого містечка товпилися гуртами княжі вояки. Завулки, загороди, ринок були завалені возами. На замку, що був гордістю князя воєводи Вишневецького, годі було протиснутись між військовими й шляхтою.

Князь заповів похід. На збірку своїх військ призначив свою резиденцію в Лубнях. Отже з усіх містечок його широких волостей збирались його полки і його люди. Були там наємні німецькі та шотляндські реґіменти, були драгуни, райтарія, гусарія, легкі козацькі та волоські корогви, була княжа артилерія, піхотні полки, був відділ яничарів, самим князем формований, і незліченна кількість таборових возів, обслуги й челяді. До тих княжих сил долучалася шляхта з різних околиць Лівобережжя, бо скрізь дійшла вже грізна чутка, що буря з Запоріжжя неминуча.

Лубні були переповнені вщерть. Кількадесят тисяч люду зібралося тут. Багато панів приїхало з жінками, дітьми та з усім добром. Там чекали вони на знак, щоб рушити в похід. Так, як восени збирається перелетне птаство, щоб на зиму шукати нового сонця й нового краю, так зібрались тут усі ті, яким мороз бігав поза шкуру на саму думку, що повстання може закінчитись успіхом.

Численні роз’їзди пішли в напрямку Дніпра на захід, на південь. Їх завданням було подати свіжі й певні вістки, втишити тут і там зловісну ворохібню, піднайти пригоже місце для переправи через Дніпро, зібрати порони й сплави в такій кількості, щоб перевезти всіх утікачів з їх незліченними возами та зв’язатися з коронними гетьманами.

Врешті прийшов день, у якому князь Ярема заповів:

— Назначаю похід на післязавтра зранку.

Закипіло в замку, в містечку, в околиці. Готовили вози, мазали колеса. Служба виносила речі, опорожнювала з усіх цінностей пишні кімнати замку й вантажила їх на безконечний ряд возів.

Прийшла ніч. Передостання ніч у Лубнях. Ніхто не вмів сказати, чи повернуться вони ще під оці дахи, що їх мали залишити і що застануть на місці тих палаців і достатків, коли доля позволить їм повернутися? Шляхта й офіцери багатьох княжих полків хотіли гідно попроїдати дотеперішнє життя, тому всі заїзди, шинківні і княжі гостинні кімнати були переповнені шляхтою. Лились річки горілок, медів, наливок, угорських вин, пива і всякого іншого питва, при чому широко обговорювано події останніх днів. Для шляхти не все було ясне й зрозуміле. Чому князь не получився вже з гетьманами? Чому ж усе таки рішився на злуку? Чому князь, що його всі знали як нестерпучого і найзавзятішого ворога козацтва, сам не рушив проти Хмельницького, як цей тільки почав гуртувати козацтво на Січі, і не стер його з лиця землі? Були це питання, над якими шляхта широко розводилася в одному місці голосніше, в другому тихцем, щоб непогамований князь не почув.

Люди різно все це вияснювали й різні знаходили відповіді. Одначе найбільше було таких, які впевняли, що князь ображений тим, що велика булава дісталась Потоцькому, не йому та й що польовим гетьманом став Калиновський, а не він.

Хто знав велику честолюбивість князя, його гордість, його жадобу влади, той прихилявся до такого міркування.

Пригадали собі, що коли кілька тижнів тому один із полковників запитав князя, чи вони не рушать проти Хмельницького, він здвигнув раменами й відповів коротко:

— На це маємо тут аж двох гетьманів.

Але справа повернулась інакше. Показалося, що гетьмани нездатні на те, щоб упоратися з Хмельницьким і придушити повстання. Зависла небезпека, що повстання змете корінні війська і розіллється по волості. І тоді... Горе шляхті, горе панам, горе князеві Яремі!

Знала це добре шляхта, знав і князь.

До князя небезпечно було наближатись, як він не був у доброму настрою. Але таким лютим, як тепер, не бачив його ніхто. Цього дня застромили його посіпаки двадцять п’ятьох людей на палі на замковім подвір’ї і досі чути було крізь відхилене вікно їхні стогони. Князь навмисне заборонив закривати вікна. Стогони мучених людей мішались із співом соловейка в княжому саді, а князь слухав, слухав і його широкі уста розширялися ще більше у грізній, кровожадній усмішці.

Для нього не було вже сумніву, що там, на тому боці, гетьмани, які гайнували час на безглуздих сварках, не спинять повстання. Воно перевалить понад їх голови й грозитиме заваленням цілої польської держави. А хто ж буде винуватий? — Король! Для нього, для Вишневецького, що найбільше надавався, булави не було! Була для цього п’яниці Потоцького, була для цього сліпого плебея Калиновського, для нього — ні! Бо що ж Калиновський супроти князя Вишневецького, як не плебей? Що став сватом Оссолінського? А сам Оссолінгький що супроти нього? Ха-ха!

— І що? Я маю тепер іти під їх команду? Я?... Я?!!

Але іншої дороги не було.

Князь Ярема перебігав думками своє життя. Ще недавно могло бути інакше. За перших років митрополита Могили, коли ще був у взаєминах із козацтвом, говорили йому висланці з Січі, що вона зв'язана з ім’ям його діда Дмитра Байди Вишневецького і старалися стягнути його до себе, світили перед його очима золотою великокняжою шапкою Мономаха, то знову манили булавою. Одначе він відкинув. Гра не була певна. Жінка Гризельда й родина Замойських мали свій вплив. Це було колись. Потім змінив віру, зненавидів цілий нарід і став зненавиджений. Пізно! Тепер вороття немає, мости геть усі попалені, в річках забагато крови. І на руках братня кров. Запізно!