Розділ «ЗУСТРІЧ З АМЕРИКАНЦЯМИ I КІНЕЦЬ ПОНЕВІРЯНЬ»

По кількох тижнях нашого побуту в таборі капітан кличе до канцелярії к-ра Громенка і каже, що заборонено йти двійками до їдальні, а також заборонено на площі робити військові вправи. Сотенний запитав чому, але капітан сказав, що цього він не знає. Може і знав, але йому не було вільно сказати. Ми здогадувалися, що хтось, мабуть, протестував проти нашого вишколу. Окрім заборони вишколу на площі, ми мали ті самі заняття у касарнях. По часі прийшов до табору к-р Байда. Ми нараховували вже понад 250 чоловік.

Щодня нас відвідували гості з нашої еміграції. Щонеділі приходили жінки і мужчини зі священиком, який відправляв Службу Божу (правив отець Іванець).

Дня 13 жовтня загостила до нас делегація від Центрального Представництва Української Еміграції (ЦПУЕ): Пан Василь Мудрий, д-р Макарушка і полковник Калина-Лопатинський і двоє американців зі СІА. Полковник Калина передав нам привіт від Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради і привіт від провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери.

В таборі інтернованих ми перебуваємо вже майже два місяці. Нас відвідало багато наших людей з кожного табору, а було їх тут досить. Хоч нам в таборі не було зле, але щодня ставало перед нами питання: що з нами вчинять американці? Якби не політична лінія, то ми могли б одної ночі з табору вийти всі, бо ніхто нас не вартував.

Щоночі вояки виходили з табору до Дегендорфу і нав'язували контакти з нашими людьми, а від них зв'язок переходив до Мюнхену, де був провід ЗП УГВР.

Провід робив всі намагання, щоб нас звільнили, але як і коли це відбудеться, вони не могли довідатися. В таборі була також санітарка, подруга Ема, з Лемківщини.

Одного дня прибуло до табору кілька чоловік з СІА. Вони питали, скільки тисяч нараховувала УПА, звідки ми діставали зброю, харчі і медикаменти, чи мали ми допомогу з якоїсь країни іззовні? Найбільше цікавило їх ставлення українського населення до Визвольної Боротьби, а також як відноситься населення до більшовиків. Один з них говорив пливно українською. На кінець їхніх питань було таке: кому була підпорядкована УПА.

Чим довше ми перебували у таборі, тим більше ми турбувалися про наше звільнення. Наші проводирі казали нам бути терплячими, бо вони домагаються від американців для нас права "азилю", але американці чомусь зволікають. Може тому, що були союзниками більшовиків? Але задля світової опінії не видали нас, хоча більшовики домагалися цього дуже.

Тому, що я був цілий час в контакті з капітаном, пригадую, 17 листопада кличе він мене до канцелярії. Я увійшов. Капітан каже мені сідати. Я чомусь відчув, що прийшов новий наказ від вищого командування, бо капітан мав перед собою, як ніколи, купу паперів, що були розкладені по цілому бюрку. Капітан каже мені:

— Капітане, зробіть мені точний список всіх присутніх вояків. Я одержав наказ, що ви дістаєте право "азилю" і маєте сьогодні залишити табір.

Я тою вісткою був приємно заскочений. Прошу капітана, щоби покликав до канцелярії к-ра Громенка, бо він є командир сотні, щоби спільно обговорити план нашого звільнення. Капітан посилає вояка по сотенного, і за кілька хвилин він приходить. Громенко також був заскочений таким несподіваним викликом до канцелярії. Капітан переказує йому те саме, що і мені. К-р Громенко попросив капітана, чи він би не вислав когось із своїх підлеглих, щоб поїхали з нашими старшинами до Регенсбургу і повідомили провід про наше звільнення.

Капітан присилає двох вояків з джіпом, з ними їдуть до Регенсбургу к-р Лагідний і к-р Залізняк. Між тим, капітан каже мені приготувати список і принести до канцелярії машинку для друку. За кілька годин наші приїжджають, і з ними приїжджає інж. Підгайний, член проводу ОУН. В канцелярії капітан, сотенний Громенко та інж. Підгайний приготовляли план нашого вивозу.

Сотенний каже мені:

— Друже Соколенко, ідіть до хлопців і допильнуйте, щоби скоро пакували свої речі і були готові до від'їзду.

Коли я повернув до вояків і сказав новину, всі дуже зраділи і вмить взялися до пакування речей, хто що мав.

За кілька хвилин під нашим табором з'явилось п'ятнадцять вантажних машин. На кожну машину примістили ми по двадцять вояків. Нас мають завезти до Ляндгуту, де є наші переселенці. Машини рушили в дорогу. Хоч снігу не було, але був зимній студений вітер. Машини їхали дуже швидким темпом, сильний вітер нам досить дошкулював, бо не мали ми зимових мундирів. Хоч нам сказав капітан, що нас відвезуть до Ляндгуту, але ми не довіряли, бо нам казали, що американці дуже загадкові. З нами також їде інж. Підгайний.

Зачинає розвиднюватися. Нас привозять до табору українських біженців. В таборі ніхто так багато гостей не сподівався. Стійковий, що був на вході брами повідомив табір про наш приїзд. В таборі заворушилися, мов бджоли у вулику. Машини нас залишили і відїхали до Дегендорфу. Нас почали скоро розміщувати по родинах.

Ця велика несподіванка радісно наповнила кожну українську родину в таборі, яка хотіла когось з нас гостити в себе. Ніхто не міг повірити, що то дійсність, що ми на волі і між своїми людьми.

Я і к-р Байда були призначені до молодого подружжя, прізвища яких вже не пам'ятаю. Не можу описати радості тієї родини. Вони не знали, де нас посадити, чим нас приймати. Між тим, таборова управа організувала автомашини, щоб розвезти вояків по інших таборах.

Наша місія скінчилася. Ми гідно виконали наказ Головнокомандування. Багато наших друзів полягло на полі слави, дехто попав у руки ворога, деякі померли під тортурами, але з честю, а інші опинилися далеко на засланні.