Розділ «ЗУСТРІЧ З АМЕРИКАНЦЯМИ I КІНЕЦЬ ПОНЕВІРЯНЬ»

Полковник не міг того зрозуміти, як таке може бути, і що то за система.

Допити були до обіду. Полковник казав до Джона, щоб він нас знову завіз до касина.

Приїжджаємо до касина, знову застаємо тих самих офіцерів, що були вчора. Обід був дуже смачний, а на кінець ще й десерт. Папіросів і чоколяди маємо досхочу.

По обіді сотенний попросив Джона, щоби нас завезли до вояків. Зараз під'їжджає джіп. Приїжджаємо до касарень, застаємо вояків в доброму гуморі. Всі розповідають свої приємні враження, як по-приятельськи до них ставляться американські старшини і вояки. Окрім того, їсти і курити мають досхочу, тільки прикро нам було, як складали ми свою зброю і перестали бути вояками УПА. Ройовий Рубач сказав, що як складав свого автомата, то він мало до нього не промовив: "Не лишай мене, я ж завжди був твоїм побратимом".

Але все ж ми були задоволені, що не склали зброї більшовикам, і що наші побратими далі продовжують боротьбу за Батьківщину. А ми і далі будемо вірні тим ідеям, за які боролися такий довгий час. Де б ми не були, то хоч не зі зброєю в руках, але будемо голосити правду про боротьбу нашого народу.

Нам, старшинам, приємно було побачити своїх вояків у доброму гуморі, високоморальних. Сотенний наказав ще раз, на випадок, якщо би хтось прийшов до них на якісь зізнання, щоб вони покликалися на своїх командирів і нічого не відповідали. 3 вояками перебули ми кілька годин.

За нами приїхав Джон, щоби забрати до касина, бо вже був час вечері. В касині знову стрічаємо тих самих американських старшин, сідаємо за столи до вечері. Американці питають нас, як ми себе почуваємо серед них, а сотенний відповідає через перекладача Джона, що нам дуже приємно в їхнім товаристві, як також ми радіємо, що вони нас прийняли як побратимів по зброї, чого ми не сподівалися.

По вечері ми з ними попрощалися і пішли до своїх кімнат. В касині Джон завважив у мене денник, в якім я нотував події нашого маршу на захід, і хотів, щоб я йому дав його, але я сказав, що не можу йому дати той денник, бо це є історична річ. Якщо він хоче, то я йому можу переписати. Джон сказав, що може мене залишити в касині так довго, доки я не перепишу той денник. Я погодився, але з тим, щоби він залишив зі мною ще одного старшину. Він погодився, і запитав, кого я бажав би бачити. Сотенний Громенко сказав, щоби зі мною залишився чотовий Залізняк, тому що наших всіх вояків завтра будуть перевозити до Дегендорфу, тож він і Лагідиий поїдуть з вояками.

На другий день ми прощаємося зі сотенним і Лагідним, а я і Залізняк залишаємось в касині. Я з місця беруся до роботи по перепису денника, щоб скоро переписати і від'їхати до своїх, до Дегендорфу. Час втікав дуже скоро. Я писав, а Залізняк щось читав.

По вечері американські старшини брали нас в кіно. Хоч ми нічого не розуміли але мали розривку і гарний час.

Була неділя 14 вересня 1947 року. По сніданні сидимо із Залізняком в касині. Нас повідомляє службовий старшина що до нас прийшли гості. Нам було цікаво, бо ми ще ні з ким з українців не зустрічалися. До касина заходять представники з Українського Червоного Хреста. Я прізвищ всіх тих людей не пам'ятаю, лише не забулася пані Шафранська. Зустріч наша була дуже зворушлива, приємна. 3 радості ми всі плакали. Вони принесли нам хліба, масла, папіросів та багато інших речей. Тих всіх речей ми мали в достатку, а найголовнішою для нас була білизна, яка нам дуже потрібна. Делегація з нами просиділа майже до вечора — всі вони не могли нами натішитися. При відході прощалися, і вони знову розплакалися. Я просив їх, щоб вони відвідали решту вояків, яких вчора перевезли до Дегендорфу, бо наші гості ще того не знали.

На другий день після обіду до нас знову загостила делегація наших братів-наддніпрянців зі священиком. Тут не можна описати тої великої радості нашої зустрічі. Вони нас обнімали, цілували, і знову ми всі разом плакали. Не були вони ані мельниківці, ані бандерівці — були вони українці, прийшли відвідати своїх братів по крові. В розмові вони не знали, про що нас питати: що нам потрібно, чи ми голодні. Якщо нам щось потрібно, вони нам все доставлять. Я їм сердечно подякував, казав, що ми тут маємо все, нас американці дуже гарно трактують. Вони нам залишили кілька книжок і часописів, щоб ми мали, що читати, аби нам не нудилося. Відтак радісно з нами попрощалися і відійшли.

Далі я продовжував перепис свого денника. На третій день відвідали нас представники УГВР (Української Головної Визводьної Ради). Від них ми довідалися багато цікавих новин, що діється за кордоном — якраз те, нас найбільш цікавило. Вони цікавилися боротьбою в Краю. Представники УГВР ще не знали, що всіх вояків і сотенних перевезли до Дегендорфу. Вони казали, що завтра їх відвідають. З ними ми просиділи майже до півночі.

В касині ми просиділи два тижні. Я вже денник переписав, нам надокучило без вояків, і я попросив Джона, щоби нас відвезли до Дегендорфу. Джон пообіцяв, що відвезуть нас завтра. На другий день нетерпляче чекаємо, бо ми не звикли бути такими самотніми, хоч здавали собі справу, що в касарнях не буде нам так добре, як тут.

Біля обіду приходить капітан, каже пакувати свої речі, бо під касином чекає авто з двома вояками, які нас відвезуть до Дегендорфу. Нам пакувати не було чого, окрім кількох книжок, які нам принесли наддніпрянці. Виходимо з касина. Капітан на нас чекав. Ми попрощалися з ним, подякували за гостинність і від'їхали до своїх.

По двох тижнях нашої відсутності до табору прибуло більше вояків, ніж відлучилося від сотні, а також вояки із сотні Бурлаки і цивільної сітки. Кожна група по кілька вояків прибувала до Дегендорфу, оповідала свої пригоди, що можна було їх подивляти за їхню хоробрість. Не знаючи терену, без карти йшли вони навпростець на захід, по дорозі харчувалися тільки овочами.

В таборі ніхто нас не наглядав. Як звичайно, на брамі стояв стійковий, а по другій стороні подвір'я стаціонувала американська частина. Комендантом тієї частини був капітан, який умів плинно говорити польською мовою.

Майже кожного дня до табору приходили нові групи. В канцелярії їх перевіряли. Кликали когось із старшин на перевірку, для того, як опісля ми довідалися, щоб часом більшовики не підсунули свого агента. По часі, як в таборі було біля ста п'ятдесяти вояків, капітан дав мені машинку до друку, щоб я виготовив для нього список вояків, які є в таборі. До його канцелярії заходив я часто.

Майже щодня діставали ми від капітана нові накази. В нашому таборі була військова дисципліна, а також цілоденні заняття. Рано була година вставання, відтак збірка на коридорі і відмарш на площу вправ, рання руханка була одну годину, а по руханці миття, стелення ліжок і молитва.

По молитві двійками ішли ми до їдальні на снідання. По сніданні були заняття, та виклади на різні теми, які проводили старшини, відтак обід і знову якісь заняття, і в кінці вечеря. На площі вправ робили ми військові тренування, так що кожний ще почував себе вояком УПА, хоч був без зброї.