Розділ «ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО»

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».

В штабi стояла нiч.

II

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

– Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

…В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.

Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.

Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.

Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

Сказав Гофман:

– А Зиммель знову накапостив. Марiя:

– Що там таке?