Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– I от ви, значить, у мене! – сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа. I якось, знаєте, вийшло це зовсiм випадково… Ну, скажiть менi, ви думали сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провiнцiал, на кожному кроцi порушується принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас зовсiм не туди, куди ми сподiвалися, – цi причини проходять перед нами сховано, i ми тiльки потiм знаходимо їх. А втiм, я зовсiм не збираюсь вам читати лекцiю полiтграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нiчого не маєте проти?

– Будь ласка, – посмiхнувся Марченко. – Дивiться.

Спиридонова поправила собi зачiску i, положивши ноги на канапу, промовила: – Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера?

– Нi!

– Як же це так? – щиро здивувалася Спиридонова. – А менi переказували, що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi?

– Навiть близько бiля нього не був.

– От тобi й раз! Де ж ви тодi вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?

Видно було, що Спиридонова про iнше думала, але Марченко цього не помiчав i тому так вiдповiв:

– Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми маємо освiту.

– Дуже маленьку? – чомусь зареготала жiнка i, зареготавши, враз заговорила тихо i серйозно: – А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в’являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освiтою. Ви розумiєте? – i сказавши це, вона зробила здивованi очi. – От тобi й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою?

– Чи не думаєте ви сьогоднi зайнятись самобичуванням? – спокiйно промовив Марченко. – Це не погана справа, коли й справдi надiйшов слушний час.

Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника.

– От бачите, – зажурно сказала вона, – ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що менi говорити далi.

Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна.

– Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? – прийшов їй на допомогу мужчина.

– От! От! – сказала Спиридонова i знову пiдбiгла до Марченка. – Я, знаєте, от що хотiла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренiчка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скiльки менi рокiв?

– Не знаю!

– Ви й не припускаєте, мабуть. Менi, щоб ви знали, уже на тридцять п’ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от. А тепер скажiть менi, вам подобається моє обличчя чи нi?

– Обличчя то менi ваше подобається, – посмiхнувся Марченко. – Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.

– Так-таки й нiякого? – цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова. – А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов’ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну i т. д.