Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

На Спиридонову, очевидно, вiйнуло запахом молодих клумб, i вона, пiдходячи до дверей, сказала:

– Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! – вона в перший раз назвала Марченка Потапом.

– Не погано, – вiдповiв Марченко i тут же висловив свою другу думку.Але запах якийсь чи то тогорiчний, чи то…

– Ви це добре пiдмiтили, – гаряче пiдхопила Спиридонова й поiнформувала. – Це, знаєте, запах з могилок… Тут багато чебрецю.

Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тiльки опинився в коридорi, одразу ж зник у якiйсь iз кiмнат, i назустрiч Марченковi й Спиридоновiй вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволi, роблено i з безперечно хижацькими намiрами. Це була добре вiдома Потаповi товаришка Люся – досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порiвнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд i сказала:

– Ну-с, мiльонок? Цiкаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила дуже енергiйнi наголоси на цих таємничих "тут" i «там», але вони Марченка, мабуть, зовсiм не зворушили, i вiн спокiйно пробасив:

– Краще ви мене слухайте «там»!

– Ага! – скрикнула товаришка Люся.-Здрейфили?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говорiть, – не маєте? – вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: – Апаратчик!!

Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого спiвбесiдника, але Марченко (будемо говорити правду) навiть оком не моргнув.

– Що й говорити, – спокiйно говорив вiн. – Апарат велика рiч. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.

Це вже був одвертий цинiзм, i вiн не мiг не обурити товаришку Люсю. Вона зiрвалась зi спокiйного тону.

– Ви ще й глузувати збираєтесь? – iстерично закричала вона. – Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся вiд несподiванки навiть сiла на стiлець. I, сiвши, вона тут же вирiшила рiшуче «приперти до стiни» свого супротивника. Та далi сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збiгати до своєї кiмнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:

– Я зовсiм не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зiбраннi.

– Там? – вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся. – Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!!

– А я все-таки прошу покинути дискусiю, – скинувши до зачiски стрiлки своїх тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: – Я товариша Потапа зовсiм не для того прохала сюди.

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з рiзних кiмнат почали виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим тоном промовила:

– Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту i… хай вiн iде.Вона з презирством подивилась на свого супротивника i, роблячи галантний жест, додала: – Йдiть! Прошу!

Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за Спиридоновою.

– Ну, от i моя кiмната! – сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi. Прошу!

Кiмната була така ж мiнiятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною нiхто б, очевидно, не ризикнув. На долiвцi валялись якiсь огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв примус i пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цiєї кiмнати не тiльки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайнiстю. Вiкно виходило в якусь кам’яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не зовсiм охайна господарка дуже охайно поводилась зi своєю головою (тут, до речi, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долiвцi, на столах i на канапi, – всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографiї.