Розділ «ЗАВ’ЯЗКА (Етюд)»

Криленко, який мав здiбнiсть завжди й всюди хутко зорiєнтуватись, рiшив, що вiн має справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.

– Я теж радий поговорити з вами, – поспiшив вiн сказати iншим тоном,ви, очевидно, не зрозумiли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?

– Бачите, – помовчавши, промовив химерний пасажир, – коли б ви були випадковим туристом, то цi вашi гостроносi щиблети дуже хамлувато сидiли б на ваших ногах. А втiм, – раптом пiдводячись i несподiвано простягаючи руку, сказав вiн,дозвольте одрекомендуватися: iнженер Сердюк.

– Дуже приємно, – машинально, не називаючи свого прiзвища, стиснув руку Криленко, i тут вже вiдчув, що приємного було надто мало. Iнженер, не по-звичайному представившись, знову замовк, i на його n обличчi заграла хороблива усмiшка. I ясно: це не могло не вплинути на Криленка. Короткий, але химерний дiалог з випадковим подорожником нагадав йому чомусь першi днi 17-го року. В уявi йому промчалось кiлька несподiванок, i вiн здригнув. Але зате Криленко згадав i рiвнi берлiнськi вулицi, i тихий кабiнет над Шпрее, i нормальне й точне, мов годинниковий механiзм, нiмецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кiнематографiчною швидкiстю i залишило за собою в його душi трохи гiркий i неприємний слiд. I що його з Берлiна зовсiм одкликано, вiн тiльки зараз гостро вiдчув.

– Так от я й дивлюсь на вас, – сказав пiсля невеличкої павзи Сердюк, – не турист ви… А я, знаєте, – i вiн весело зареготав, – знаєте, поїхав колись до Шварцвальду. Це було комiчне турне. Хоч як повернусь – усе моветон. Нiмкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, iнженер «рюсь» i робить наголос на «рюсь» мовляв, пробачте йому. Це було так комiчно…

Iнженер уважно подивився на свого спiвбесiдника. Обличчя йому мiнялося щохвилини, i на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.

– Чи не думаєте ви пiдкреслити вiдому банальнiсть про нiмецьке фiлiстерство? – кинув Криленко з метою розхолодити iнженера та добитись таки нарештi, хто перед ним сидить.

– Саме це я й хотiв пiдкреслити, – поспiшно сказав Сердюк. – Хiба вас не цiкавить таке питання: як впливає на психiчну рiвновагу людини комбiнацiя, що складається з Лоенгрiга, Шпiльгагена та бюргера? Я маю на увазi цивiлiзованого тевтона.

– Але в ваших словах звучить якась образа, – усмiхнувся Криленко. – Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?

– На кого це?

– На цих же, вищезгаданих, тевтонiв.

Iнженер подивився й сказав обурено:

– По-перше, ви даремно пiдкреслюєте «тевтонiв»: що було, те не вернеться. А потiм, – невже ви й досi не догадались, шановний пане… будь ласка, ваше прiзвище.

– Криленко.

…Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крiм того, я думаю, – i Сердюк узяв зовсiм професорський тон, – оскiльки наша сучаснiсть характеризується проблемами, так би мовити, вищого iнтернацiонального порядку, оскiльки я, частка цiєї сучасности, не можу не цiкавитися внутрiшнiм змiстом вiдомих менi народiв. Ви мене, очевидно, розумiєте?

– На жаль, нi, – вже трохи рiзко кинув Криленко.

– I я шкодую, – серйозно сказав Сердюк i раптом по-дитячому зареготав: – Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це – експеримент, не бiльше. Сидiв напроти вас i думав: а що як я вiзьму та й заговорю з цим добродiєм езопiвською мовою?

Криленко змiряв спокiйним поглядом свого спiвбесiдника i мовчки вийняв з кишенi портсигара. На цей раз вiн i натяку не подав, що iнженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишилось жодного сумнiву, що перед ним сидiла психiчно ненормальна людина.

Одноманiтнi перебої колiс бились у вагон з колишньою настирливiстю. Сердюк мовчав i дивився у вiкно, повз котре з тоскним посвистом летiла осiння нiч. Криленко, запаливши сигару, лiг i одвернувся до стiни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тiльки у вагонах вищого класу. Було тепло i затишно, i мисль обминала i буднi, i невдачi, i нуднi обов’язки. Тодi десь клубились тихi асоцiацiї i загортали купе в фiлософiчно-задумливе мереживо.

– Так… так-с! – кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже не звертав уваги на iнженера. Вiн найшов вигiднiшим для себе подрiмати. Вiн мав добрi нерви, i тому, коли попадав у становище, подiбне даному, завжди вмiв найти в нiм своє мiсце. I тепер вiн скоро втямив, що химерний iнженер хоч i явно психiчно ненормальний, але, без сумнiву, має тихий темперамент, i йому нiчого не заподiє. Отже, краще заплющити очi i помiркувати про своє майбутнє. За два днi вiн мусить увiйти в зовсiм нову обстановку, що в нiй не був бiльш як чотири роки. Ще декiлька станцiй – i нова станцiя його життя. Вiн полiз у бокову кишеню i, дiставши там паперовник, витяг з нього акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до електрики. Аркуш було списано дрiбними, але чiткими лiтерами – рукою самого Криленка. Це була його бiографiя, що її вiн заготував ще в берлiнському будинку над Шпрее. Вiн завбачливо написав її, припускаючи, що в «Цека» загублено його анкету i що в час призначення його на нову посаду вiдсутнiсть бiографiчних даних може ускладнити справу.