Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою – i вiн розкинувся горiлиць.

Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.

Женщина сказала глухо й мертво:

– Слухайте, я мати трьох дiтей!..

Я:

– Розстрiлять!

Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.

Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:

– Далi!

Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:

– Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.

Я пiдiйшов до вiкна й сказав:

– Ведiть!

…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло – Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! – Вечорiло. – I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро – це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.

Тривога.

В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.

Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:

– Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу – прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.