Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.

…Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсiм замучив себе.

I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.

Я:

– Ах, як я втомився, мамо!

Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї. – Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:

– Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!

I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.

– Фантом? – знову здригнув я.

Нi, саме це – неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.

I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.

– Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi – панiка, в тилу – панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.