Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

– Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! – я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.

…Я за собою нiчого не почув.

…Вiд маєтку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i

Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нiкуди.

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…I цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:

– я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцiєю.

…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

– Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

– Кого?

– Твою матiр!