Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

– Я з вами, докторе, не згодний.

– Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.

I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…

– …«Розстрiлять»???

I мати тихо, зажурено дивиться на мене.

…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо.

Я думаю «так треба».

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – бакханалiя i.т. д. i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою —

– «розстрiлять», мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, – це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй.звiрячий iнстинкт. I я, главковерх, чорного трибуналу комуни, – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.

«Але який вихiд?»

– Який вихiд? – I я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

– Але я не бачив виходуi

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.