Розділ «Я (РОМАНТИКА)»

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини».

Але я подумав:

– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.

…Свiчi танули.

Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено,

– шiсть!

Досить! На цю нiч досить!

Татарин знову тягне своє азiятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.

…Шiсть на моїй совiстi?

Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв – тьма на моїй совiстi!!!

– Тьма?

I я здавлюю голову.

…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.